Борис Грінченко - На Розпутті

Ганна дивилася й на Демида, як він говорив. Вона любила це не дуже чепурне, але щире, гарне обличчя. Вона чула тепер що в Демидових словах більше правди, але Раденкові були блискучіші. Чогось зітхнувши, вона згодилася з Демидом. А Раденко вже відмовляв:

- Або мій принцип правдивий, або ні. Якщо ти не доведеш мені, що він неправдивий, тоді можна згодитися тільки зо мною, бо правдивість принципів не залежить од тих чи інших обставин.

Демид хотів був одмовляти, але знов постала загальна спірка, і хоч більшість була на Демидовому боці, але ж Раденко не поступавсь.

- Я вірю в народ! - казав він.

- Справді? - обізвався з кутка трохи глузливий, але спокійний голос. Усі озирнулися. То говорив Келишинський. Досі він сидів самотньо, ні до кого не озиваючись.

- Справді? - сказав він удруге.- А мені здавалось, що ця фраза вже підтопталась, так її до архіву віддано.

- Чому ж се ви так думали? - гостро спитався Раденко, роздратований Келишинського тоном.

- Бо не знаю, як можна вірити в півдикого мужика, що ладен топити відьом і ні про що не дума, тільки про задовольнення своїх фізіологічних потреб. Іграшки в любов до народу вже минулися, бо минувся час усяких високогероїчних ідеалів,- ми дивимося на життя тверезо.

- А як же саме? - спитав Раденко.

- А от як,- одказав Келишинський, трошки прищуливши одно око і одкинувшись своїм випещеним тілом на м'яку спинку в кріслі.- Ми довідалися, що всі ті ідеали - тільки сухі, логічні витвори індивідуальної думки, а нам, людям, що хочуть жити справжнім, а не вигаданим життям, зостається тільки та дійсність, що справді круг нас є. Ми цю дійсність признали. Вона не зовсім гарна, але у всякому разі не така й погана, як дехто думає. Життя все ж дає людині багато втіх. Мета наша повинна бути така, щоб узяти від життя якомога більше цих утіх, якомога більше задовольнити себе.

- В цьому мета людського життя? - спитався Демид.

- Еге, в цьому!

- Ну, а якщо задовольненая ваше, втіхи ваші стануть часом іншим людям за зло?

- Дивного нічого нема,- стиснув плечима Келишинський,- це закон природний.

- Вибачайте, я трохи, може, не зрозумів,- почав знову Гордій,- по-вашому виходить так: нема міри моральної, нема ідеалів, а є тільки просто задовольнення себе і задля того, щоб це задовольнення здобути, нема чого дуже церемонитися зо способами - хоч би й грабувати?

- Нащо так гостро? - усміхнувсь Келишинський. Грабування карає закон. Я кажу про легальні способи. А що міри моральної загальної нема, то се певно. А проте це як хто хоче, так і дума. Я в усякому разі за мріями не вганятиму.

Гордій спалахнув зовсім:

- Он як! Вільно кожному думати, як він хоче. Вільно вважати за мрію те, на що другий поклада своє життя. Вільно проповідувати задовольнення потреб, замість усяких інших ідеалів. Але невже ви думаєте, що від цього ті ідеали зникнуть? Невже ви думаєте, що мільйони людськості, живучи безліч років та безліч років пориваючись досягти до ідеалу, - невже ви думаєте, що ці мільйони помилялися, а ви одним своїм словом знищили те, віру в що людськість довела безліччю великих мук і високих вчинків? Келишинський трошки зморщив носа.

- Вибачайте,- те, що мільйони так думають, ще не довід. Смалили ж ваші мільйони на автодафе людей!.. Одначе як я забалакався,- вдався він до Квітковського,- мені час додому.

Він устав, недбалими, але впевненими рухами пройшов, прощаючися зо всіма, і вийшов з хати.

- Ось воно - нова філософія! - скрикнув Раденко.

- Не нова, а тільки відновлена хіба,- промовив Демид.

Був тихий гарний вечір, і всі після чаю пішли в невеличкий садок, що був у Квітковського. Молодіж знову засперечалася за якесь питання і побігла наперед. Тільки Демид зостався позаду, дожидаючись, поки Ганна впорається коло самовару. Він діждавсь її, і вони вдвох пішли в садок. Всі інші вже повтікали наперед. Демид був цьому радий. Ганнин образ давно вже запанував у його в душі, і тепер, говорячи з нею, він думав тільки про одно - про те, що треба сказати се Ганні. А Ганна йшла поруч з їм по стежці, осяяна місячним світом, і здавалась йому ще кращою, ніж була досі.

- Я не можу згодитися з Гордієм,- казав Демид.- Він не помиляється, кажучи, що принципи не одміняються відповідно обставинам. Але він помиляється, прикладаючи свій принцип до цього випадку.

- Мені теж здається,- промовила Ганна.

- Було б дуже добре,- казав далі Демид,- якби все було так, як Гордій каже. Тоді ми могли б спокійно дивитися на те, що буде, спокійно дожидатися тих послідків, що неодмінно мусять бути, а сами... хоч руки склавши сидіти! Але ж так не єсть! Не можна казати про самодіяльність у людини з зав'язаними очима. А такий наш народ. Ми повинні розв'язати йому очі. Це не легенька праця, на неї треба жертв, і ми повинні їх подати.