Борис Грінченко - На Розпутті

- Як?

- Я ж казав, щоб ти не держала більше ції наймички.

- Але ж, Гордію, вона гарна дівчина і працьовита.

- Та розумієш же ти, що її батько своїм ходінням та своїми випрохуваннями увірився мені! Ну, та я вже про це багато говорив і говорити більше не хочу, бо завсігди так буває, що тебе не впевниш.

- Завсігди? - дивується Ганна.- А коли ж то так ?

- Та ось, наприклад, хоч би...- і Гордій каже приклад: один, другий. Ганна відповідає, починаються від обох докори, а тоді сльози Ганнині. Сліз Гордій страшенно не любив, обурювавсь проти їх, хоча йому й шкода було Ганни. Він починав її розважати, і вся спірка кінчалася згодою,- не довгою, звісно. Зараз же, з другого ж чи з третього дня стара холодність потроху запановувала і панувала до нової такої сварки.

Ганна помічала, що й сама вона відмінилася до Гордія. Перше палке кохання зникло десь навіки; нове, тихе сімейне Гордій одкидав, не хотів його. Це мучило Ганну і вбивало її почування до чоловіка. Та вона цього не помічала, ще поки...

Душевна Гордієва борня їй була мало відома: вони один од одного ховали свою душу. Але все ж про дещо Ганна догадувалась, бачивши, як Гордій часом мучиться. В такі хвилини їй невимовно жалко його, хотілося підійти до його, приголубити, розважити; але першого холодного погляду Гордієвого було досить, щоб вона не зважилася це зробити. Вона знову ховалася сама в собі і так жила. Навіщо? Вона про се не питалася так, як Гордій, бо хоча не була дуже релігійна, але ніколи не губила віри, прищепленої до неї ще змалку. А ця віра в те, що єсть щось вище і од його залежить усе, запомагала їй у тяжкому житті. Не бачила, яким способом могла порадити собі, але вірила, що ще може все на добре повернутися, і вона сподівалася... Але силкувалася менше думати про се і тим залюбки вкидалась у роботу, панькалася з дитиною, коло хатнього господарства, ходила до знайомих селян запомагати хворим тощо. Але все це, звісно, тільки трохи і тільки на деякий час затуляло від неї справжнє важке її становище.

Гордієві ж ця зима особливо далася взнаки, ніколи ще так тяжко йому не було. Вага була така велика, що в його з'являлися думки вийняти з шухляди в столі револьвер і скінчити все це відразу. Але мов якась таємна рука ще спиняла його. Ще була надія, маленька надія: а може?.. А може, я ще знайду, чого шукаю, може, я ще матиму відмову? Ця надія та жива життєва сила, що ніколи вона не покидає незбожеволілої людини, спиняла йому руку. Але все ж інша сила так тягла Гордія до цього, "До одного разу воно за малим і не сталося. Подумавши потім про те, що було б із Ганною після цього, і боячись, щоб і справді коли чого не сталося, Гордій поїхав у місто і зробив формальний акт, віддаючи ним усе, що мав, Ганні. Не хотів записати на сина, бо йому здавалося, що це було б образою Ганні, матері того сина. Але зробивши це і приготувавшися,- так йому здавалося,- до смерті, Гордій несподівано почув, що він щось заспокоївся неначе.

Тоді була вже весна,- зійшов сніг, зазеленіла перша травиця, задзвенів перший жайворонок, і живущим повітрям повіяло на Гордія. В його знову прокинулося бажання жити, що було примерло холодною зимою. Йому схотілося щастя, втіхи... Але щастя, втіхи не було, і Гордій знову починав мучитися, злувати і казати самому собі свою стару думку:

- Нехай так, нехай я не знаю, навіщо існую на світі, Але я сную і не маю сили не існувати. І принаймні на цей час, поки існую, я бажаю щастя, бажаю впитися цим життям. Чом же й тут мені перешкода?

Ніколи так, як тепер, не бажалося йому щастя, недовічного, ні - він на те вже не мав надії,- а хоч дочасного, але такого, щоб голова палала й крутилася, щоб усьому горіти й згоряти, не помічаючи, як живеш, не чуючи, що з ран здобутих у борні з життям, ллється кров. Якісь нові образи, нові пргнення зароїлися в його душі. Йому схотілося знову кохання.

Кохання? А Ганна? Невже...

Нащо брехати? Йому її жалко, він часто мучиться, думаючи про її горе, але не вона може дати йому щастя, те палке, таке, щоб у обіймах у його Гордієве серце спопеліло, і не став існувати на світі. Не вона!

Могутньою силою тягло Гордія до такого щастя. Прагнення обхопило його цілком. І потім знов якась надія, маненька, ледве помітна - а може? А може, як справжнього щастя зазнає (бо він не був досі щасливий справді), то якось воно й та відмова наблизиться до його. А може? - казав він сам собі, добре розуміючи, що се та приказкова соломина, що за неї хапається людина втопаючи.

Але й цієї соломини не було: щастя не йшло... Зате вкупі з весною почався і той господарський клопіт, що так дошкуляв Гордієві. Знов почалися "шкоди" в лісі та на полі, почалася гризня з радівцями. Гордій знов уже двічі їздив до суду і вигравав справу. Але за те радівці мстилися над їм ще дужче. Це все роздратовувало Гордія, і він казав: