Борис Грінченко - На Розпутті

Далі Гордій зробився демократом і Наполеона звав уже деспотом. Та зате інші образи у його в душі запанували - такі саме величні, як і Наполеон, хоч і не такого кольору, і Гордій так саме позичав і в їх дещо...

Товариші може б сміялися з цього (ба, деякі таки й сміялися), якби вкупі з тим Гордій не був гарний товариш. Себто - не товариш,- бо він, звичайно, дивився на всіх трохи згори, але проводир. Якщо треба було йти до начальства прохати чого, або якщо гімназисти, вчинивши яку шкоду мусили з неї викручуватись, визволяючись од кари, то в таких випадках ставав на чолі класу Гордій. Розумніший та сміливіший за інших, ще й гарний учень, він мало не завсігди досягав свого. Це придбало йому популярність у гімназії. Цю популярність Гордій умів удержати і в університеті. Все це зучало його поводитися з іншими людьми як високому авторитетові, вищій натурі з простими, вимагати від цих протих людей надзвичайної уваги до себе й послуг.

Сам він не помічав, що тон у його в розмовах був завсігди гостро авторитетний (за це він мав чимало ворогів) і що, бажаючи від інших вдячності за свої вчинки, сам часто був невдячний, бо що йому роблено від людей гарного, приймав здебільшого як належну йому данину. Навіть думав, що навпаки - понижає себе перед іншими людьми...

Ганна розвивалася здебільшого самостійно. Мати її була цілком пасивною людиною, батькові за службовою роботою та за іншим клопотом не було зовсім часу керувати доччиним розвитком. Дівчина читала й думала або вдвох з братом, або здебільшого сама. Була якийсь час під братовим впливом, та давно вийшла з-під його і самотужки думала над тими питаннями, які перед нею вставали. Все це зробило з неї натуру, що не любила скорятися чужій владі.

Закохавшися в Гордія, не думала про те, хто верховодитиме у їх у дружинній спілці. Але зовсім не однакові речі - перший запал кохання і щоденщина. Кохала Гордія й тепер, але також хотіла жити по-своєму. Одначе незабаром побачила, що задля Гордія мусила зректися багатьох своїх звичок та симпатій. А надто Гордій, хоч і кохав її й поважав (вона це знала),- все ж і до неї говорив тим авторитетним тоном. Спершу, як вони подружилися, цього не було, але що більше Гордій звикав до нового життя, то авторитетніший робивсь у його тон.

Надто ж за останній час зробився дражливим. Його не задовольняло життя, бо надії його якогось не справджувалися. Він марив про любу працю задля громадянства, а довелось панькатися з судовими паперами; хоч би заробіток був з їх добрий, так і того не було; з Ганною був нелад часто, були ще всякі нелюбі випадки та пригоди; за останній час їх якось траплялось не трохи, і деякі, як наприклад, суперечка з товаришем, чимало дошкуляли. Життя починало виявлятися тим, чим воно справді є: не ясним шляхом до величного геройства, а щоденним, часом досить брудним, клопотом. Ясні Гордієві мрії поблідли, палкі надії на щастя прохололи. А без щастя життя здавалося Гордієві зовсім нерозумним, не мало мети. В мету тогосвітню він не вірив, і все частіше й частіше почала заходити йому до голови та думка, що не минає, мабуть, ні одну інтелігентну людину: нащо це все? Яка мета у всьому цьому житті? Мети він не знаходив, і це його обурювало, це робило його дражливим, нетерплячим, палким на слова. І сам того не помічаючи, він часто ображував Ганну. Одного разу - років через півтора, як вони побралися,- трапився такий випадок. Гордій вернувся натомлений додому. Це було перед вечірнім чаєм. Ганна давно не була в матері і спиталася Гордія, чи не пішли б вони туди сьогодні після чаю.

- А! Ніколи мені! - відмовив Гордій.

Він пішов у другу хату, а вийшовши через хвилину, побачив, що Ганна лежить на вікні головою й плаче.

- Галю! Чого ти? - кинувсь він до неї.

Вона плакала мовчки.

- Та скажи ж бо, ну що тобі? Чого ти плачеш?

Вона підвела голову, повернулась до його і, дивлячись крізь сльози, мало не скрикнула:

- Я не звикла, щоб на мене так кричали!

Гордій страшенно здивувався: він не розумів нічого.

- Та що се? Як кричали?

- Ти кричиш на мене, мов я тобі наймичка!

- Та я зовсім не кричав на тебе,- чого це ти?

- Ти сам не помічаєш, як кричиш, але ти кричав!

Справді, відмовляючи Ганні, Гордій сказав з пересердям, але він зовсім не помітив, щоб це було криком. І він одмовив:

- Я цілком нічого не розумію! Що се тобі здається?

- А, й не треба! - скрикнула Ганна, схопилася з місця і побігла в другу хату.

Гордій зостався сам. Він і собі розсердився, вважаючи, що Ганна сама винна. Принесла Химка самовар,- Ганна не вийшла. Гордій сам запарив чай, сам напився - Ганна не виходила. Після чаю він одягсь, узяв шапку і пішов. Уже виходячи, він гукнув: