Борис Грінченко - На Розпутті

- Вона моя, вона буде моєю, ця чудова дівчина! Моя люба, моя...

- Ви дуже поспішаєтесь кудись, Ганно Михайлівно? - перепинив він сам себе.

- Ні,- ледве одмовила Ганна.

- Коли так, то пройдімось трохи, і я скажу вам, чого я йшов до вас.

Ганна мовчки повернулась і пішла поруч з Гордієм.

- Пройдімо в міський сад,- попрохав він.

Сад був за кілька ступнів звідси. Вони ввійшли в його. Людей було так мало, що легко було знайти захисток для розмови.

- Ганно Михайлівно, ви не догадуєтесь, чого я до вас, власне до вас, приходив? - спитався він.

У Ганни застукало в голові і вона ледве могла промовити:

- А чого?

- Скажу просто: я люблю вас. Я приходив прохати бути моєю дружиною.

Вони йшли безлюдною стежкою, сховані од людського ока за густими деревами. Ганна схилила голову й мовчала.

- Ганно Михайлівно! - почав знову Раденко, і голос його затремтів.- Галю!..

Вона підвела голову і глянула йому в вічі. Перед нею була огутна осяйна врода, перед нею була людина, що сперечатися з нею вона не могла. Гордій зрозумів це, і ту ж мить його губи схилилися над дівочим обличчям...

Демид сидів за столом, стиснувши голову руками, похилившись над листом, і тупим нерозумним поглядом дивився в клаптик паперу, в ті слова, що на йому стояли:

"Простіть! Не можу. Забудьте!" Сидів і силкувався зрозуміти те, чого не міг зрозуміти.

Гордій увійшов у хату. Його обличчя сяло надзвичайним сяйвом.

- Ну, друже, - скрикнув він, ухопивши Демида за руки, - поздоровляй мене з моєю радістю і радій, бо я знаю, що моя радість, то й твоя. Я одружуюся з Ганною Квітковською.

Грім, що вдарив би зараз серед хати, не так би вразив Демида, як ці слова. Він зблід ще дужче і занімів. Але се тільки на хвилину. Міцна душа перемогла сама себе. Він мовчки взяв листа зо столу і стиснув другові руку...

Гордій за своїм щастям не помітив нічого. Він почув потребу розказати про нову подію і, ходячи по хаті, радісно оповідав про свої заміри, про те щастя, яке має бути, про те, що Ганна буде ідеалом дружини, що вона зможе зробити навіки щасливим того, за кого піде, і багато такої щасливої нісенітниці, що звичайно рветься з уст у безмірно на той час щасливих людей.

А Демид усе слухав, і кожне слово було йому гострим ножем у груди. Довго говорив Гордій і тільки ввечері побіг з дому до Ганни...

Демид зостався сам. Він навіть не думав. Ні, думав, але то були вже не думи, то були найглибші почування, бо не можна було б розібрати, де кінчається дума і де починається почування.

Він завсігди марив про те, як він щиро працюватиме на користь рідній землі, але поруч з тією, що їй оддав би він своє серце. "Вона" була у його в уяві чимсь вищим, що перед їм він мусив схилятися і без чого не міг жити.

Та, яку він знайшов, не різнила з тим образом, що змалювала йому фантазія. І він оддав ій своє серце навіки, без звороту.

Був певний, що й вона віддала йому своє. Була до його така прихильна, така ласкава! І він був певний...

Але помилився... Ще й надто. Мало того, що віднято в його щастя,- доля направила зробити це його єдиного щирого друга. І Демид почував, що його нещастя робиться удвоє важчим.

- Нащо це так? Через віщо це так? - питався він.- На підставі якого права, на підставі якого закону розбито його сподівання, зламано його життя? Де після цього розумність у житті?

І Демидові здавалося, що все це життя, що крутилося навколо його, було якоюсь безладною мішаниною: постаті крутилися, ходили, переходили, розмовляли, плакали, сміялися і все крутилися, крутилися без краю. Крутилися не круг себе, а мов у калейдоскопі. І все вихрилося без мети без ніякої мети, без ніякої розумності. Він пізнавав навіть знайомі обличчя, пізнавав Квітковського, товаришів, Гордія пізнавав її і навіть себе. І все крутилося, мішма безладно мішалося, штовхаючись одно об одне, завдаючи одне одному біль, рани - і все те без мети, а так, тільки тим, що туди їх крутонуло. Цей крутінь сповнив невеличку хатину, тісну, погану нору. І ця нора була той світ, що його так славлено за безкраїсть та пишність. Брудна нора, безладний крутінь.

Але ж боже мій! Скільки їх, скільки їх, скільки їх! Вони сповняють усю хату. Вони не дають йому дихати, не дають йому жити. І він не може їх прогнати, не може оборонитися, бо що ж він може зробити серед цього крутіню, серед цієї безладної безрозумної мішанини?

І мішанина крутиться, і Демид не тільки бачить, а й чує, як вона крутиться, чує безладне шамотіння одежі, чує безладний гомін. Шамотить, шамотить, шамотить! Якось гостро: шам-шам! шам-шам! шам-шам!