Борис Грінченко - Сонячний промінь

Усі засміялися, а Марко спитався:

- Та невже ж таки можна так одуріти? Адже кругом люди! Читав би!

- Не все ж за книжкою! - відповів піп. - Та хоч би й схотів, то й книжок у нас нема,- додав учитель.- Хіба «Ниву» [8] «Нива» - щотижневий літературно-художній і науково-популярний журнал, що видавався в 1870-1918 рр. у Петербурзі. та «Епархіальныя Вѣдомости» [9] «Епархиальные ведомости» - офіційні єпархіальні періодичні видання, що виходили в ряді губернських центрів царської Росії, починаючи з 1860 р. На Україні видавалися в Херсоні, Киеві, Одесі, Чернігові, Полтаві, Кременці, Харкові. пренумерує батюшка. Так «Ниви» ж самої не начитаєшся, а «Епархіальнихъ», то й батюшка не чита.

- А люди - де вони? - загомонів знову піп.- Городинські - дуже пишні пани, а до мужлаїв не ходити ж учителеві... Хіба до Цупченка - той таки хоч трохи закривився на чоловіка.

- А чому ж і до мужиків не піти? - спитався Марко.

- Вигадуйте! Чого там ходити? Та й люди погані. Наголо всі мошенники та п'яниці? - махнув рукою піп.

- Ні,- сказав Марко,- мені здається, що коли вчитель хоче освічувати народ, то він повинен його знати добре і не цуратися його. Тоді вчитель не буде сидіти одиноким на селі і не одуріє з нічого робити.

Піп почав сперечатися.

- Знаємо ми їх і так, які вони! Ви думаєте, вони поважають батюшку, вчителя? Так і дивиться, щоб менше дати за требу!

Марко згадав, як навіть Городинські казали про попа, що він уже занадто багато бере за треби. Він не схотів з ним суперечитись, бо було б то ні до чого, і трохи згодом піп пішов.

Марко лишився з учителем, і вони далі розмовляли про те, через що треба єднатися з народом. Зговорилися й про те, як далеко школа стоїть від народу. Марко доводив, що вона чужа народові вже самою своєю мовою.

- От, наприклад, скажіть, Петре Олександровичу, чи добре діти розуміють ту мову, якою ви їх учите? - спитався Марко.

- Де там добре! - махнув рукою Петро Олександрович.- Оце читаєш з ними книжку, питаєшся що те або те слово значить,- таке часом одмовлять!.. Кумедія бува!.. Я іноді записую - сміху ради... Ось постривайте!..

Він знов покопався на своему столі і витяг звідти папірець та й почав з його вичитувати, як його школярі поясняють московські слова. Читав і сам реготався, та й справді пояснення були часом надзвичайно чудні.

- І сказати б дурні,- говорив учитель,- дак ні: поговориш з ними, то дуже тямуща дітвора, а, отже, сплете таке!

Марко скористувався з цього і почав розказувати про потребу рідної мови в школі, про те, як се робиться в Галичині. Вчитель слухав, широко розплющуючи очі, і, іноді дивуючись, питався:

- Так-таки і в гімназії - ну, скажемо, фізику,- по- вкраїнському?

- Авжеж!

- І в університеті?

- І в університеті.

- Штука, я вам скажу!

Він аж схопився з місця - так його це вразило - і почав ходити по хаті, раз у раз нервово соваючи худою рукою по білявому волоссі. Але потім зупинився.

- Ні, Марку Петровичу,- може, там так і можна, а в нас ні! - сказав він зважливо.

- Чому ж то так?

- Де ж у нас? Нема таких людей, щоб того хотіли.

- А народ,- спитав Марко.- Мільйони народу? Ви скажете, що він сам москалиться,- то правда. Але йому цього треба, і коли він того не каже, то тільки через те, що поки щo не розуміє сам своєї потреби. Треба, щоб йому це було вияснено.

- А хто ж вияснятиме? - не згоджувався вчитель.- Нема таких людей.

- Ні, є,- відказав Марко і почав розказувати вчителеві про нову вкраїнську інтелігенцію, про національний рух український.

Учитель цього нічого не знав. Він страшенно зацікавився, і вони довго розмовляли...

Вертаючися Марко від учителя, не пішов слободою, а звернув набік і пройшов аж під скелю. Слобода стояла в величезній балці, а балкою протікала маленька степова річка, виляючи то туди, то сюди. Один бік тієї балки був положистий, а другий зривався високою, у кільканадцять сажень кручею. Дольна половина величезної скелі, припавши землею, поросла чагарями та невеликими деревами, але горішня знімалась високо та стрімко і то руділа, то сіріла своїм величезним камінням. Унизу, аж над самісінькою річкою, поросли більші дерева, а поміж їх вилася в холодку стежка; вона доводила аж до містка, що зроблено було через річку у панський сад. Марко побрався тією стежкою попід скелею, але не пішов у панський сад, а звернув до криниці.

Криниця била з-під скелі, з-під каміння. Тут дольня частина скелі не закривалась землею та зелом. Здавалося, неначе якась величезна сила оце тільки зараз виперла з середини з землі страшенну кам'яну велич і поставила її навіть не рівною стіною, а так, що горішня частина вистромлювалася наперед і нависала. Каміння, товсте й тонке, лежало шарами, мовби його складала людська рука; навскоси проти землі, вганяючись у скелю, воно йшло вниз і, здавалося, доходило аж до осередку землі. В одному місці скеля згори аж донизу розкололася і за тіею розколюватиною поземні шари каміння ставали мало не сторчовими. І все те важко й грізно нависало над землею, і здавалося, що ось-ось воно грюконе все додолу і роздавить того необачного, що насмілиться тут бути... А воно нависало тут сторіччя...