Степан Васильченко - Циганка

«Зовсім дурна баба, - думає Грицько, - а ще й паниться».

Він зневажливо дивиться на неї й проходе мовчки. Зайшов у станцію і став тертися між людьми, що чекали поїзда. Глянув у прочинені двері зали першого класу, де вешталася «чиста» публіка.

«А я, мабуть, не насмію піти туди!» - майнула в його думка.

«А отже й не побоюся, зараз піду, - подумав він далі, - іншим можна, а мені хіба й ні?.. Чого ж то так?..»

Грицько насуплює брови, сміливо прочиняє двері й увіходить у залу; поправив на голові шапку, заклав за спину руки, задиркувато кругом розглядається. Публіка з нудьги мовчки блукала по залі й не звертала на Грицька уваги. Тільки офіціант, що крутився між столиками, з підозрінням скосив на його очі. Грицько сміливо глянув на його, немов хотів сказати:

«Ну от і стою між панами, і нікого не боюся! Думаєш, по шиї даси? Дудки, брат - права не маєш!»

Офіціант ще кілька разів мимоходом гостро зирнув на його, потім прийняв байдужий, діловитий вигляд.

«Мало тут усякої наволочі буває!..» - здавалося, казали його прищурені очі.

«Тож-бо то і є!» - подумав Грицько і заспокоївся.

Потім трохи постояв, пом'якшав і, маючи на увазі офіціанта, подумав:

«Ну, бог з тобою - я вже і піду собі... ти думаєш, що мені так уже хотілося сюди зайти? Це я тільки так, щоб ти знав, що я тебе не боюся».

Вийшов з вокзалу й пішов по дорозі в село. Під ногами скрипів сніг, у темному небі висипали зорі, наїжджена дорога виблискувала синіми огнями. Збоку, за ріжком станціонного двору, дзвеніли веселі дівчачі голоси. Грицько прислухався. «Здається, циганка там», - подумав він. Постояв трохи й звернув за ріг.

З горки на санчатах спускалася Галя ще з якоюсь дівчиною, певне, наймичкою.

Грицько підійшов і поздоровкався.

- Здрастуйте, Музиченко! - впізнала його Галя. - А ми спускаємося... ходіть і ви до нас!

Грицько став, не наважуючись підійти ближче.

- А слухайте пак, чи вийшла у вас задача? - спитала Галя.

- Зразу вийшла. Пустяк - не задача! - збрехав Грицько: він добре знав, що задача трудна.

- А я морочила-морочила голову - не виходить, так я й кинула. Думаю - хай тебе кат візьме, та оце вийшла, та й спускаюся... Ух! - голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. - Ось ходіть-но сюди - ловко, аж дух забиває!

Галя щебетала своїм гортанним голосом, і луна розходилася в морозному повітрі.

Грицька поривало й собі спуститися, проте він мнявся.

«Воно ніби не козацьке це діло - гуляти з бабами, ну та раз можна», - подумав він.

- Ану, сідайте, я розжену санчата! - промовив він, підходячи до дівчат...

Через який час лице й уші у Грицька горіли, як у жару, і все кругом повилося в туман.

А ніч зайшла гарна, тиха, зоряна. І стало здаватися Грицькові, що все діється тепер немов у сні. Мов крізь сон, бачить він поруч з собою її, Галю. У шубці, мармурове свіже личко то нахиляється до його, то одхиляється, з-під чорних брів виграють веселі, чорні як жуки очі, тремтять довгі вії... Мов крізь сон, чути її сміх; ось вона бере його за руку, другою кудись показує, щось промовляє...

Він сміється й теж щось говорить їй. Летить стрілою у якусь безодню... Кругом блищить сніг; обдає морозним пилом, іскрами, миготять тернові очі, біліють зуби... Мармурове личко схиляється близько, голова туманіє, забиває дух... Санчата скриплять і перекидаються.

Сплівшись в обійми, падають вони горілиць у сніг і накриваються санчатами. Писк, регіт - навіть не можуть з місця підвестися, а перед очима небо, всіяне зірками, прозора темрява, дерева в густому вогкому інею, немов у цвіту, і в голові Грицьковій десь далеко миготить думка: «Може, це сон?..»

Хтось покликав Галю до хати. Шкода було розходитися. Спустилися напослідок іще раз, потім Галя стала збиратися йти.

На прощання Галя боязно подала Грицькові руку. Грицько з принципу не давав «бабам» у класі руки, - тепер, немов соромлячись чогось, стиснув помалу холодні Галині пальчики.

- Ви б коли-небудь зайшли до нас, ви ж недалеко тут живете? - лукаво закидає Галя. - Заходьте; у нас іноді буває Павлушка, Андрій...

Грицько пообіщав. Попрощавшись, Галя з подругою взялися за віжки од санчат і понеслись до двору, аж зашуміли. Грицько остався сам і дивився їм услід.

«Чи не думаєш ти, дівчино, спутать козака? - думає він, осміхаючись. - Тільки ні: я тобі не Андрій». На душі було у його гарно, немов грали музики, а в голові стояв туман.

«Ну що ж - і зайду!» - подумав він.

«Тільки не думайте, що я зміняю на неї товариство, - подумав він, звертаючись до Якова, Макара, Піхтіра й усього товариства, яке стало чогось пригадуватися йому із строгими докірливими лицями, - я тільки так зайду, посидіть трохи, побачити, як вона живе».