Томас Манн: Тоніо Креґер

— Перша пара, en avant! [2] Вперед! (Франц.). — вигукнув пан Кнаак. Немає слів, щоб описати, як чудесно цей чоловік говорив у ніс.

Вони саме розучували кадриль, і Тоніо Креґер, на превеликий свій жах, опинився в одному каре з Інґою Гольм. Він як тільки міг уникав її і все ж таки щоразу опинявся поруч з нею; він забороняв своїм очам дивитися на неї, і все ж таки погляд його весь час був спрямований у її бік… Ось вона руч-об-руч з рудим Фердинандом Маттісеном, ковзаючи підлогою, підбігла, відкинула коси за спину і, важко дихаючи, зупинилась навпроти нього; піаніст, пан Гайнцельман, ударив кістлявими пальцями по клавішах, пан Кнаак дав команду, і кадриль почалася.

Інґа рухалась перед ним туди й сюди, вперед і назад, то плавно посувалася, то кружляла, мов вихор, часом до нього долинав запах, що йшов від її кіс, а може, від легкої білої сукні, і погляд його ставав дедалі похмуріший. «Я кохаю тебе, люба, мила Інґо», — подумки проказував він, вкладаючи в ці слова весь свій біль, бо вона була така захоплена танцем, що зовсім його не помічала. Він пригадав чудовий вірш Шторма: «Хай я засну, а ти іди в танок». Його мучила ця принизлива безглуздість: людина кохає, а її примушують танцювати…

— Перша пара, en avant! — вигукнув пан Кнаак, бо мала початися нова фігура. — Compliment! Moulinet des dames! Tour de main! [3] Вклоніться! Дами навхрест! За руки, кружляйте! (Франц.).

Годі описати, як витончено він ковтав німе «е» у слові «de».

— Друга пара, en avant!

Це вже стосувалося Тоніо Креґера і його дами.

— Compliment!

І Тоніо Креґер уклонився.

— Moulinet des dames!

І Тоніо Креґер, похиливши голову, нахмуривши брови, поклав руку на руки чотирьох дам, на руки Інґи Гольм, і почав танцювати «moulinet».

Усі навколо захихотіли, засміялися. Пан Кнаак прибрав балетну позу, що мала означати стилізований жах.

— Боже мій! — вигукнув він. — Зупиніться! Зупиніться! Креґер уплутався між дам! En arriére [4] Назад! (Франц.). , панно Креґер, назад, fi donc! [5] Пхе! (Франц.). Усі зрозуміли, крім вас. Швидко! Ну! Назад, назад! — Він витяг жовту шовкову хусточку і погнав нею Тоніо Креґера на місце.

Усі реготали, — хлопці, дівчата, дами за завісою, — бо пан Кнаак зробив з цієї маленької події смішну виставу і всі розважалися, наче в театрі. Тільки пан Гайнцельман з пісною, діловитою міною чекав, коли можна буде грати далі; на нього дотепи пана Кнаака вже не впливали.

І знов почалась кадриль. Потім оголосили перерву. Покоївка принесла тацю, на якій побрязкували скляночки з виновим желе, а в її кільватері йшла куховарка з цілою горою пундиків. Але Тоніо Креґер тихенько вийшов у коридор і став там, заклавши руки за спину, перед вікном зі спущеними жалюзі, не подумавши, що крізь ті жалюзі нічого не можна побачити, отже, смішно стояти й прикидатися, наче ти дивишся на вулицю.

Проте він стояв і дивився у свою душу, де було стільки горя і туги. Чому, чому він тут? Чому він не сидить біля вікна у своїй кімнаті й не читає «Іммензее» Шторма, час від часу поглядаючи у повитий вечірнім сутінком садок, де важко порипує старий горіх? Там його місце. Хай інші танцюють весело і спритно!.. Ні, ні, його місце все-таки тут, поблизу від Інґи, хай навіть він стоїть сам далеко від неї і пробує крізь гомін, брязкіт і сміх у вітальні розрізнити її голос, у якому бринить тепло і радість життя. Які в тебе милі, довгасті очі, блакитні й усміхнені, білява Інґо! Але такою гарною і веселою, як ти, можна бути тільки тоді, коли не читаєш «Іммензее» і не пробуєш сам створити щось подібне; в цьому вся біда!..

Вона повинна прийти! Повинна помітити, що його немає, повинна відчути, що з ним робиться, повинна непомітно вийти слідом за ним, покласти руку йому на плече й сказати: «Ходи до нас, не сумуй, я кохаю тебе». І він прислухався, чи не почує її ходи позад себе, напружено, з нерозважною надією, чекав, що вона таки з'явиться. Але вона, звичайно ж, не з'явилася. Такого не буває в житті.

Чи й вона сміялася з нього, як усі? Так, сміялась, хоч як би йому хотілося заперечити це задля себе самого і задля неї. А він же вплутався в «moulinet de dames» тільки тому, що був весь заполонений нею. Та яке це має значення? Але, може, колись вони перестануть сміятися з нього! Адже взяв недавно один журнал його вірші, хоч так і не встиг їх надрукувати, тому що закрився. Настане день, коли до нього прийде слава, коли друкуватимуть усе, що він напише, і тоді побачимо, чи не справить це якогось враження на Інґу Гольм… Ні, не справить, аніякісінького, це вже напевне. На Маґдалену Вермерен, що завжди падає, — на ту справить. Але не на Інґу Гольм, не на блакитнооку, веселу Інґу. Отже, всі його надії даремні?..