Томас Манн: Тоніо Креґер

Ось, здається, знов мають початися танці. Поштовий службовець розвинув бурхливу діяльність. Бігає по залі, вимагає, щоб кавалери запрошували дам, разом з кельнером прибирає чарки і відставляє вбік стільці, дає накази музикантам і підштовхує в плечі незграб, що не знають, куди їм дітися. Що тут буде? Пари стають по чотири і утворюють каре. Від страшного спогаду Тоніо Креґер червоніє. Зараз почнеться кадриль.

Заграла музика, і пари, вклоняючись, почали сходитись і розходитись. Поштовий службовець керував кадриллю і — Господи Боже! — давав указівки французькою, надзвичайно вишукано вимовляючи носові звуки. Інґеборґ Гольм танцювала біля самого Тоніо Креґера, в крайньому від дверей каре. Вона рухалась перед ним туди й сюди, вперед і назад, то плавно посувалася, то кружляла, мов вихор, часом до нього долинав запах, що йшов від її кіс, а може, від легкої сукні, і він заплющував очі, охоплений давно знайомим почуттям, аромат і терпкий чар якого був з ним усі ці дні і яке тепер знов сповнило його солодкою мукою. Що ж це таке? Туга? Ніжність? Заздрість, самозневага?.. Moulinet des dames! Ти сміялася, білява Інґо, сміялася з мене, коли я танцював moulinet і так жахливо осоромився? А чи тепер, коли я став, можна сказати, славнозвісною людиною, ти також сміялася б з мене? Так, сміялася б, і тричі б мала рацію! Навіть якби я сам створив Дев'яту симфонію, «Світ як воля і уявлення» і «Страшний суд» — ти однаково мала б право сміятися…

Він дивився на неї, і в його пам'яті ожив рядок вірша, якого він давно вже не згадував і який, проте, був йому такий знайомий і близький: «Хай я засну, а ти йди в танок». Як він розумів по-північному меланхолійне, наївно незграбне почуття, що промовляло з цього рядка. Заснути… Намагатися просто й повно жити почуттям, яке ліниво й солодко дрімає саме в собі, якому необов'язково ставати дією, танцем, і все-таки танцювати, спритно і впевнено танцювати серед ножів важкий і небезпечний танець мистецтва, ніколи не забуваючи принизливого протиріччя, закладеного в тому танці, танцювати, коли твоє серце сходить любов'ю… Раптом у залі все завирувало. Каре розпалися, і танцюристи, підстрибуючи і притупуючи, закружляли по колу. Під шалено швидкий темп музики пари пролітали повз Тоніо Креґера, кваплячись, випереджаючи одна одну, важко дихаючи і сміючись. Ось одна, кружляючи, підхоплена загальним темпом, наближається до дверей. У дівчини бліде, тонке обличчя і худі, надто високі плечі. І раптом, уже зовсім близько від нього, бліда дівчина перепиняється, ковзається і падає… Падає з усього розгону, так, що стає аж страшно за неї, і тягне за собою кавалера. Той, видно, добре вдарився, бо навіть забув про свою даму. Підвівшись, він скривився й почав розтирати коліно, а дівчина, мабуть, зовсім оглушена падінням, лишилась лежати на підлозі. Тоді Тоніо Креґер виступив з темряви, взяв її за руки і обережно підняв. Налякана, збентежена, нещасна, вона підвела на нього очі, і враз її тендітне обличчя вкрилося легеньким рум'янцем.

— Tak! O, mange tak! [9] Дякую! О, дуже дякую! (Дан.). — мовила вона, дивлячись на нього знизу вгору чорними, вологими очима.

— Не танцюйте більше, панно, — лагідно сказав він. Потім ще раз оглянувся на тих, на Ганса й Інґеборґ, і залишив залу. Пройшовши через веранду, він піднявся до себе в кімнату.

Він був сп'янілий від свята, в якому не брав участі, стомлений ревністю. Все було, як колись, точнісінько так, як колись! З розпашілим обличчям, він стояв у темному кутку, страждаючи через вас, білявих, життєрадісних, щасливих, і потім самітний пішов геть. Хтось мусить прийти до нього! Мусить прийти Інґеборґ, мусить помітити, що його немає, мусить непомітно вийти слідом за ним, покласти руку йому на плече й сказати: «Ходімо до нас! Не сумуй! Я кохаю тебе!..» Але вона не прийшла. Такого не буває. Так, усе було, як тоді, і він був щасливий, як тоді. Бо серце його жило. А що ж було весь той час, поки він ставав тим, чим був тепер? Заціпеніння, порожнеча, крига і — дух! І мистецтво!..

Він роздягся, ліг, погасив світло й почав нашіптувати в подушку двоє імен, кілька цнотливих північних складів, що для нього означали його справжню, первісну любов, його страждання і його щастя, його життя, просте і щире почуття, батьківщину. Він озирався назад, на роки, прожиті відтоді до сьогоднішнього дня, згадував безпутні пригоди своїх почуттів, нервів і думок, бачив самого себе, змученого іронією і потугами духу, спустошеного й паралізованого пізнанням, витонченого, зубожілого, виснаженого холодною, вишуканою екзальтацією, заблуканого, знесиленого, змордованого, хворого, бачив своє нестримне борсання від однієї кричущої крайності до другої, від святості до хіті, борсання, що викликало тяжкі докори сумління, — і плакав від каяття й туги за батьківщиною.