Томас Манн - Тоніо Креґер

— Так, це добре зроблено, — мовив він, поставив книжку на місце і обернувся.

Він побачив, що бібліотекар і досі стоїть за столом, кліпаючи очима, й дивиться на нього. В погляді його світилися послужливість, задума і недовір'я.

— Бачу, що бібліотека у вас чудова, — сказав Тоніо Креґер. — Я вже маю про неї уявлення. Дуже вам вдячний. До побачення.

І він рушив до дверей. Поведінка його була дивна, і він добре відчував, що стривожений його відвідинами бібліотекар ще довго стоятиме, кліпаючи очима.

Далі йти йому не хотілося. Він побував удома. Нагорі, у великих кімнатах за ротондою, жили чужі люди; він бачив це, тому що сходи хтось перегородив заскленими дверима, яких раніше тут не було. На дверях висіла табличка з якимось прізвищем. Тоніо Креґер повернувся назад, спустився сходами, перейшов лункий вестибюль і залишив батьківський будинок. Заглиблений у свої думки, він завернув у якийсь ресторан, сів у куток, з'їв важкий, ситний обід і вернувся до готелю.

— Я закінчив свої справи, — сказав він добродієві в чорному, — і сьогодні ввечері виїду.

Він попросив принести рахунок, замовив екіпаж, що мав відвезти його в гавань, де стояв пароплав, який вирушав у Копенгаґен, тоді піднявся до себе в кімнату й сів до столу. Він сидів, підперши голову рукою, втупивши невидющий погляд кудись поперед себе, і навіть не ворушився. Трохи згодом він розрахувався і спакував речі. У призначений час його повідомили, що екіпаж подано, і він, уже готовий у дорогу, спустився вниз.

У вестибюлі на нього чекав біля сходів елеґантний добродій у чорному.

— Перепрошую, — сказав він і мізинцем запхнув у рукав манжет. — Пробачте, добродію, але ми ще змушені забрати у вас хвилинку часу. Пан Зеегазе, господар готелю, прохає вас на кілька слів. Чиста формальність… Він чекає на вас он там… Будь ласка, ходімо зі мною… До вас має якусь справу пан Зеегазе, господар готелю. Він там сам.

І, рукою запрошуючи Тоніо Креґера йти за собою, він повів його вглиб вестибюля. Там справді стояв пан Зеегазе. Тоніо пам'ятав його з давніх часів. Він був маленький, гладкий і клишоногий. Його підстрижені баки встигли посивіти, але він і далі носив дуже відкритий фрак і зелену вишиту оксамитову ярмулку. Проте він був не сам. Біля нього, за невеличкою конторкою, прибитою до стіни, стояв поліцай у шоломі, поклавши праву руку в рукавиці на густо списаний аркуш паперу, що лежав перед ним на конторці. На його щирому солдатському обличчі проступив подив, наче він сподівався, що чужинець, побачивши його, западеться крізь землю.

Тоніо Креґер переводив погляд з одного на другого, спокійно чекаючи.

— Ви прибули з Мюнхена? — спитав нарешті поліцай низьким добродушним голосом.

— Так, — сказав Тоніо Креґер.

— І їдете в Копенгаґен?

— Так, я їду на данський приморський курорт.

— На курорт? Ану покажіть свої документи, — сказав поліцай; останнє слово він вимовив з особливим задоволенням.

— Документи? — Документів у Тоніо не було.

Він витяг з кишені гаманця і заглянув у нього; але там, крім кількох асигнацій, була тільки коректура новели, яку він думав прочитати, приїхавши на місце. Тоніо Креґер не любив мати справу з чиновниками і ще й досі не завів собі паспорта…

— Мені дуже шкода, — сказав він, — але я не маю з собою ніяких документів.

— Он як? — мовив поліцай. — Зовсім ніяких? Як ваше прізвище?

Тоніо Креґер назвав себе.

— І це правда? — спитав поліцай, виструнчився і раптом роздув ніздрі на всю широчінь.

— Щира правда, — відповів Тоніо Креґер.

— Хто ж ви такий?

Тоніо Креґер ковтнув слину і твердим голосом назвав свій фах. Пан Зеегазе підвів голову і зацікавлено глянув йому в обличчя.

— Гм, — буркнув поліцай, — і ви кажете, що ви не той тип, на прізвище… — він по складах прочитав написане на аркуші важке, химерне прізвище, неначе складене з різномовних звуків, яке Тоніо Креґер негайно ж забув, — син невідомих батьків, — вів далі поліцай, — який не має певного фаху і якого мюнхенська поліція переслідує за різні шахрайства та інші злочини? Нам стало відомо, що він наміряється втекти в Данію.

— Я не тільки кажу це, а так воно й є, — мовив Тоніо Креґер і нервово здригнув плечима.

Це справило певне враження.

— Що? Ага, ну звичайно, — сказав поліцай. — Але ж ви нічого не можете довести.

Тепер уже втрутився й пан Зеегазе.

— Все це тільки формальність, та й годі! — заспокійливо сказав він. — Ви повинні зрозуміти, що він тільки виконує свій обов'язок. Якби ви могли показати якесь посвідчення… Якийсь папір…