Джейн Остін - Чуття і чутливість

— Коли моя мати відмовилася від мене, і я, як здавалося, залишився без друзів і без жодної підтримки, я вважав своїм обов’язком, — сказав він, — незважаючи на власні почуття, дати можливість їй самій вирішувати — розривати заручини чи ні. Здавалося б, у такому становищі ніщо і ні у кого не могло викликати користь або марнославство, і як я міг засумніватися, коли вона так гаряче, так самовіддано побажала розділити мою долю, що в неї на меті щось інше, а не найбезкорисливіше кохання? І навіть тепер я не розумію, що її спонукало до того і які уявні вигоди примусили її пов’язати себе з чоловіком, до якого вона не мала анінайменшого доброго почуття і весь статок якого обмежувався двома тисячами фунтів? Не могла ж вона передбачати, що полковник Брендон обіцяє мені прихід?

— Ні, але вона могла припустити, що для вас іще не все втрачено, що з часом ваша мати зглянеться над вами. В усякому разі, не розриваючи заручин, вона нічого не втрачала — адже довела ж вона, що анітрохи не вважала себе ними зв’язаною ні в пориваннях серця, ні у вчинках. А до тих пір заручини з людиною з такої сім’ї додавали їй ваги і, можливо, прославляли в очах знайомих її кола. І коли б нічого більш принадного вона не знайшла, їй би було все ж таки вигідніше вийти заміж за вас, ніж залишитися старою дівкою.

Едвард, звісно, тут же переконався, що нічого природнішого за поведінку Люсі бути не могло, і керували нею, безперечно, саме ці міркування.

Елінор не забула висварити його з усією суворістю, з якою панянки зазвичай нарікають на втішну для них нерозсудливість, — за те, що він стільки часу проводив з ними в Норленді, коли вже мав переконатися в непослідовності своїх почуттів.

— Ваша поведінка була, поза всяким сумнівом, дуже поганою, — сказала вона. — Адже, не кажучи вже про власне моє переконання, всім нашим рідним здавалося вірогідним, якщо не вирішеним, те, що в тодішньому вашому становищі здійснитися ніяк не могло.

Йому залишалося тільки послатися на необізнаність власного серця і помилкове уявлення про владу заручин над ним.

— З сердечної простоти я вважав, що, позаяк моє слово дано іншій, ваше товариство не загрожує мені ніякою небезпекою, і, пам’ятаючи про свої заручини, я зумію і серце своє зберегти таким же недоторканним, як свою честь. Я відчував, що захоплююся вами, але твердив собі, що це не більше, ніж дружба, і зрозумів, як далеко зайшов, тільки тоді, коли почав порівнювати Люсі з вами. Після цього, мабуть, так довго залишаючись у Сассексі, я і справді вчинив погано і не знаходив на виправдання своєї поведінки інших доводів, окрім одного: вся небезпека загрожує лише мені, я нікому не заподіюю шкоди, окрім самого себе.

Елінор посміхнулася і похитала головою.

Едвард зрадів, дізнавшись, що полковник Брендон ось-ось повинен приїхати до Бартона, оскільки бажав не тільки познайомитися з ним ближче, але й переконати полковника, що більше не сердиться на нього за обіцяну делафордську парафію.

— Адже після нечемної досади, з якою я йому тоді подякував, він, напевно, вважає, що я цього йому ніколи не пробачу!

Тепер Едвард від душі дивувався, що так і не спромігся з’їздити в Делафорд. Але це зовсім його не цікавило, і всі відомості про будинок, сад і церковну землю, про розміри парафії, стан тамтешніх полів і десятину він отримав тепер від самої Елінор, яка знала все це від полковника Брендона, слухала його з найбільшою увагою, не проминаючи жодної подробиці.

Між ними залишалося невирішеним лише одне питання, лише одна перешкода. Їх з’єднало взаємне почуття, яке гаряче схвалювалося всіма їхніми істинними доброзичливцями, одне одного вони знали так добре, що це не могло не стати запорукою їхнього щастя. Бракувало їм тільки одного: засобів до існування. Едвард мав дві тисячі, Елінор — одну, і разом з доходом від делафордської парафії цим вичерпувалися всі їхні засоби, оскільки про те, щоб місіс Дешвуд їм що-небудь виділила, вони і подумати не могли, а закоханість не заважала їм сумніватися, що вони зможуть прожити безбідно на триста п’ятдесят фунтів на рік.

Едвард плекав якусь надію, що мати, може, пробачить його, і від неї він отримає необхідне поповнення їхніх майбутніх доходів. Проте Елінор його надії не поділяла: адже він все одно не зможе взяти шлюб з міс Мортон, а оскільки сама вона, висловлюючись компліментарною мовою місіс Феррар, була лише меншим лихом з двох, то зухвале свавілля Роберта, на її думку, могло послужити тільки збагаченню Фанні.