Оксана Иваненко - Марiя

Нарешті заметушилась хазяйка, поспішила на кухню, звідти полинули невимовне приємні пахощі.

— Щось нагадує лабораторію папаші Бунзена, — пожартував Бородін.

— Куди йому до лабораторії мамаші Пассек! — схопився Володя. — Я не можу витримати, я сам мушу внести це чудо, я відчуваю, що там створено чудо! — він широко розчинив двері й побіг за матір'ю.

За мить служниця внесла самовар, а Володя на витягнутих руках — величезне блюдо, на якому височів, пахтів рум'яний спокусливий пиріг.

— Просто наче якогось королевича несуть! — сплеснула руками Марія.

Усі засміялись цьому порівнянню, забряжчали склянки, задзвеніли ножі, виделки. Кулеб'яка, справжня московська кулеб'яка мала надзвичайний успіх. Сиділи довго, самовар подавали двічі. Ще грав Бородін, і всі, як завжди, дивувались, як він, хімік, так добре грає напам'ять, по слуху, і багато речей зовсім нікому не відомих, а коли питають, чия це музика, він тільки кине: «Забув, десь чув».

Тетяна Петрівна була вже досить втомлена, але раювала. Вона ч синами в Гойл.рльї'іерчі, перед Сашею прекрасна кар'єра. У ньому, правда, нема такого божевільного заповзяття в праці, як у цих милих молодих учених, але ж він ніколи і не пасе задніх. Вона відчувала себе щасливою.

Вона згадала одну з улюблених балад Шіллера — «Полікратів перстень» — і подумала: «Я в юності довго не розуміла цієї шіллерівської балади, я навіть трохи боялася її. По правді, я й зараз не розумію її всю. Чому так боятися щастя, миру, спокою? Хіба не цього прагне людина і хіба не може цього заслужити своїм життям?»

Тетяна Петрівна глянула на свої руки, роботящі, жіночі, материнські руки. Тільки на одному пальці був перстень, який надів їй колись Вадим поруч з вінчальним, коли народився первісток — Саша. Це була єдина дорогоцінність, з якою вона в найлихіші свої дні не розлучалася. Та коли Саша полюбить когось і приведе свою дружину, як її дочку, вона віддасть йому для неї цей перстень, щоб так само збереглась їхня любов, як її і Вадима. Це ж зовсім не те, що кинути в море. Вона звела очі на Сашу і раптом здригнулася. Саша щось тихо, дивлячись обожнюючими, закоханими очима, говорив Марії Олександрівні, а та кивала головою й дивилась... Хіба можна було так дивитись в очі юнакові?

У Тетяни Петрівни ніби зупинилось серце, і все наче померкло. «Біда, біда над домом цим», — спливли в голові рядки балади. Вона стисла руки так, щоб закрити перстень. Ні, ні, то їй здалося!

14

— Нарешті я вже закінчила свого «Червонного короля», — сказала Марія Єшевським.

— Яка інтригуюча назва! — зацікавилась Юленька.

— І чому «нарешті»? Хіба ви так довго над ним працювали? За цей час ви написали хтозна-скільки. Я дивуюсь і схиляюсь перед вашою працездатністю, — мовив Степан Васильович.

Справді, йому дуже-дуже подобалось, що вона так багато працює, багато читає, з непідробним інтересом слухає, коли він розповідає про професора Гейсера, для якого він тут затримався у Гейдельберзі, її цікавить не те, який сам Гейсер і як він і кому читає, а самий зміст його лекцій. І ніколи вона не соромиться спитати, коли чого не розуміє або не знає. Одразу видно: цікавиться не для афішування своєї жадоби знань, допитливості, або навіть просто задля світської балаканини, — а справді хоче багато знати. Що не кажи, ще рідко доводиться стрічати таких самостійних і до того ж талановитих жінок. Приємно, що вони так заприятелювали з Юленькою.

— Ви нам обіцяли почитати, коли закінчите! — нагадав Єшевський.

— Обов'язково, обов'язково почитаєте, Марусенько, — загорілася і Юля.

— Обов'язково почитаю, — обняла її Маруся. — Мені самій хочеться швидше знати, що ж вийшло. Поки не почитаєш близьким — ніколи не знаєш.

— Ми не такі вже тонкі критики, — заперечив Степан Васильович.

— Нам просто цікаво послухати, — запевнила Юля.

— Так це ж і добре! Хоч, звичайно, професор всесвітньої історії — це далеко не простий слухач. Між іншим, одразу дуже важко читати редакторам або критикам, ну, в їхньому товаристві. Здається завжди, що вони не можуть просто, безпосередньо слухати, а обов'язково одразу ж прикидають, чи підійде до журналу, чи ні, або що можна буде написати з приводу цього. Ні, мені саме треба прочитати безкорисним слухачам. Крім зауважень, на які я, звичайно, чекаю, я ще сама відчую, вдалось чи ні, які місця, які слова зайві. Мені кортить навіть швидше почитати.

— Сьогодні, сьогодні ж! І знаєте що? Давайте дома, у нас, — запропонувала Юленька — вони ж проживали в одному пансіоні, і Бородін тут же, і Сонечка Рутцен. — Попросимо пані Гофман вечерю для всіх надіслати до нас, купимо ще фруктів до чаю...