Оксана Иваненко - Марiя

«Хлоп'ята» перезирнулися — і видно було, що все вони завжди чудесно бачать і нічого їхні зіркі очі не минають.

Коли скликала всіх до столу, знову скидалася на клопітливу квочку, що збирає курчат.

— Ви ще не знайомі з моїми синами, я тільки розповідала вам про них, — сказала вона Марії. — Оце мій старший, той самий Саша, для якого ми, власне, й приїхали. Закінчив Московський університет, юрист, кандидат, йому тут треба вдосконалюватися. А це мій молодший — Володя, ще студент. А це Іполит — ще гімназист, мій племінник, та я його також сином вважаю!

— Саша — викапаний ваш чоловік, Тетяно Петрівно, — зауважила Марія Каспарівна. — Я ж пам'ятаю його молодим.

Тетяна Петрівна сумно закивала головою, а молодий, дуже гарний, чорнявий юнак почервонів так, що Марії навіть шкода його стало, і вона привітно йому всміхнулася.

Молодші хлопці, особливо чотирнадцятирічний Іполит, навпаки, тримали себе впевнено н вільно, брали участь у розмові дорослих, але в міру, як належить вихованим спокійним «дітям». Видно було, що Тетяна Петрівна пишається усіма трьома.

«Яка мила, дружна родина, — подумала Марія. — Як вони її люблять і поважають, а вона вже просто тане над ними і справді квокче, як курка над курчатами. А може, вже занадто?»

Прийшли милі Станкевичі, з якими заприятелювала в Остенде і які дуже гаряче взялися допомогти у виданні її творів. У них були знайомства і зв'язки.

— Яка я рада вас бачити, Маріє Олександрівно! — зраділа Олена Костянтинівна.

— І я не менше, — тиснув їй руку Олександр Володимирович. Вона не встигла ще й відповісти на щирий привіт, тільки всміхалась, бо тут її обняла орловська подруга Сонечка Рутцен.

— Марусенько, я тебе не бачила ще сьогодні і вже скучила за тобою! Де ти була?

— Схопила у мене герценівські «Прерванные рассказы» і побігла з ними в парк, — відповіла за Марусю Марія Каспарівна.

— І заздрила, що вони присвячені вам, Маріє Каспарівно! — призналася Маруся.

— Ну, Олександр Іванович так про вас пише в своїх листах, що нема чого заздрити! Він вами просто зачарований.

— Як і всі ми! — підхопила Олена Костянтинівна. — Правда? — звернулась вона до чоловіка.

— Ніде правди діти, зачаровані вашим прекрасним талантом.

— І вами! І вами! — закричала Олена Костянтинівна. —Ти сам казав, що Марія Олександрівна — просто душенька!

— Hv, годі, — замахала руками Марія, — я можу справді занестися!

— Неправда, ви ніколи не заноситесь, хоча б і могли, бо ми всі вас любимо.

Марія знала — це правда, її тут люблять від душі, не так, як у Петербурзі Кулішиха та інші, а тут зараз і жінки, і чоловіки дивились на неї з любов'ю, наче раділи, що бачать її, і навіть «хлопчики» Тетяни Петрівни не зводили з неї очей.

— Я заздрю вам, що ви бачили Олександра Івановича, — зітхнула Тетяна Петрівна.

Програма, накреслена Опанасом Васильовичем, виконувалася. Коли б він був тут, Марія йому б підморгнула, але їй не хотілося ображати навіть у думках цю приязну, добросердну жінку, і вона мовила:

— У тій «Полярной звезде», що я привезла, надруковані листи Бєлінського до Олександра Івановича. Як Бєлінський вірно і влучно написав про нього: «У тебе страшенно багато розуму, так багато, що я не знаю, навіщо його стільки одній людині».

— Отож-бо й є! — закивала докірливо головою Тетяна Петрівна. — Оцей розум йому всю біду накоїв!

— Що ви! Яку біду! Людину вся Росія знає! Він — її вільний голос! — спалахнула Марія.

— Недарма кажуть: у нас два Олександри — два царі, — вставив Станкевич. — Один Олександр у Петербурзі, а другий — у Лондоні.

— Так у Лондоні ж у вигнанні, без батьківщини... Навіщо йому так різко писати, він усі мости спалив для повернення...

Тетяна Петрівна говорила з позиції старої кузини, неспроможної охопити всю велич герценівської діяльності, і в той же час їй хотілося чути про нього багато. Боже мій, господи, оці родичі — скільки випадковостей у зв'язках з ними! Марія посміхнулась своїм думкам — от її він одразу прийняв як «свою»!

— А ви знаєте, — роздумливо мовив Станкевич, — у ваших оповіданнях, в «Игрушечке», приміром, є багато спільного з повістями Олександра Івановича, особливо з «Прерванными рассказами». Це не дивно. Ви бачили багато подібного, тільки в різних варіаціях. Звичайно, ви розповідаєте по-жіночому лірично, а він з властивим йому безпощадним сарказмом.

— Справді, є щось споріднене в стилі, — зауважила Марія Каспарівна, — недарма йому так одразу припало до душі оповідання «Игрушечка».