Оксана Иваненко - Марiя

Три дні, які провели в Лондоні, були, звичайно, наповнені Герценом. Він приймав їх, наче відповідав за всю їхню поїздку. Другого дня, як і вирішив, обідали всі в ресторані, і Олександр Іванович як гостинний хлібосольний господар турбувався, щоб був знаменитий черепаховий суп і печеня з оленини. Чи подобається їм все, витримане на англійський смак?

— Але зауважте, Олександр Іванович не може без шампанського. Це вже цілком по-російськи! — іронічно мовила Наталя Олексіївна.

— Як я без каші почуваю щось не те, — миролюбиво хотів загладити її тон Микола Платонович.

— Ну, ти й від шампанського ніколи не відмовляєшся, — обрізала Наталя Олексіївна.

— Благородне шампанське не залишає гірких докорів на ранок, — пожартував Герцен. Наталя Олексіївна лише красномовно глянула на нього.

Марія з нею і двома словами не перекинулась — просто зовсім неможливо було знайти якийсь підхід, тому й особливого бажання не виникало.

А з Герценом і Огарьовим не могла наговоритися. Вони обидва були чудовими гідами в Британському музеї. А по всьому Лондону, починаючи від зовнішнього огляду палаців і кінчаючи трущобами, водив один Герцен. І вони були тільки вдвох. Маруся була рада, що нарешті сам на сам зможе розповісти і про немирівських друзів, про те, як вона хоче по-справжньому допомогти, і головне — про Тараса Григоровича Шевченка. Саме про нього їй чомусь хотілося розповісти Герцену наодинці, не підбираючи слів, не соромлячись своїх почуттів. Вона знала: Герцен одразу все відчує і зрозуміє, що то за людина.

І справді, вона хоч тихо, зовні стримано, але з таким внутрішнім запалом розповідала Олександру Івановичу про свого названого батька, який десять років страшної миколаївської солдатчини переніс у далекій пустині, в засланні, але повернувся звідти ще міцнішим, ще більшим ворогом царя, панів, усякого насильства.

— Він показував мені ваш портрет. На зворотному шляху з заслання, в Нижньому Новгороді, Тарас Григорович перемалював його, і знаєте, він казав, що поцілував його з благоговінням.

Герцен з пильною увагою, зворушено слухав Марію.

— Коли б він міг вас побачити! Та де там! От тільки тепереньки з великими труднощами йому дозволити поїхати на Україну, побачитись з рідними сестрами й братами. А вони й досі кріпаки. Він просив мене вітати вас від нього, кланятися вам. Він мріє надіслати вам свій «Кобзар», це так його книга віршів зветься і так його самого звуть на Україні — Кобзарем!

— Кобзарем, — повторив Герцен. — Я чекатиму його книги...

— Нічиє слово не править для мене так багато, як його, — казала з захопленням Марія. — І от які у вас одні думки, ті ж самісінькі міркування — про спільний шлях боротьби народів, поневолених Російською імперією, про федералізм і єднання. Я недовго була в Петербурзі, але Шевченко, Тарас Григорович, встиг познайомити мене з своїми «соізгнанниками», з Сераковським, поетом Совою-Желіговським...

— Аз Чернишевським ви знайомі?

— Ні, на жаль, ні. Ні з Чернишевським, ні з Добролюбовим я не встигла познайомитись, хоча їх дуже любить Тарас Григорович. Просто не встигла, якось не вийшло, а дуже хотіла, це ж справжні проводирі зараз, керівники «Современника»! Вона забула про ті рядки в листі Герцена до Рейхель і зараз наче просила пробачення, що не встигла познайомитись, і, захоплена розмовою, не помітила, як на мить начебто затьмарились чимось очі Герцена.

* * *

Є друзі й друзі... Друзі минулого. Друзі сучасного. Друзі майбутнього. Дуже рідко, коли це поєднується — то вже розкішне багатство. Але й старі друзі теж не проста річ.

Це літо, лондонське літо 1859 року, було насичене для Герцена зустрічами. Та й увесь рік.

Записки декабриста Пущина, які прочитав і видав Герцен у своїй «Вольной русской типографии», теж були «зустріччю», хоча й не побачив Герцен на власні очі цього друга Пушкіна, сподвижника страчених Рилєєва, Бестужева, засланих на каторгу Волконського, Якушкіна, Луніна. В пам'ять цієї великої когорти Герцен і Огарьов хлопчиками присягнулись на Воробйових горах нести далі їхній прапор і віддати життя за свободу народу.

Читання цих записок, написаних з дивовижною юнацькою свіжістю і бадьорістю, видання їх було ніби розмовою, потиском руки, що не ослабла від кайданів і каторги. Безмежно сумно, печальним реквіємом прозвучало в «Колоколе» трохи згодом повідомлення про смерть старого декабриста.

У 1859 році йшли листи звідусюди, приїздили люди. Одні, справді, просто побачити, інші «за ділом» — порадитися, налагодити зв'язки, розповісти.