Оксана Иваненко - Марiя

Вона боялась непотрібних фальшивих нот, боялась першого враження і для себе, і від себе. Богдасик дратував як ніколи своїми нескінченними питаннями й несподіваними бажаннями.

«Хоч би він там поводив себе пристойно. Не вмію я з тім, зовсім не вмію. Надто все дозволяю».

Вони їхали мовчки знову кебом, і знову Богдась днпупався з численних комірів-пелерин і не давав змоги зосередитися.

Тільки задзеленчав дзвоник, відкрилися двері, як вона побачила Олександра Івановича, вона не могла не впізнати ного.

Він поспішно, легко, хоча був досить кремезний, спускався сходами з другого поверху, простягнувши обидві рукн назустріч. І цей перший жест, — вона ще не бачила усмішки, обличчя, очсії, чудесного ясного чола, — лише цей перший жест, такий дружній, гостинний, такий простий, російський, — одразу зняв усю ніяковість, хвилювання, страхи.

— Так от ви яка! — мовив Герцен, і тепер вона вже бачила широку усмішку. Вона сама засміялась, міцно, не по-жіночому потиснула обидві руки.

— Така, як бачите!

Він тоді радо привітався з Опанасом, без усякого офіційного етикету, потріпав по голівці Богдася: «Ач, козак який! Справж ній козак!»

— Тата! Ольго! — гукнув він. — Швидше сюди! Подивіться, які гості до нас! Який козак з України!

Прибігли дві дівчинки: одна підліток, років 15—16, друга — трохи старша за Богдася.

Богдась привітався з почуттям власної гідності — певне, також одразу вирішив довести, що він статечний козак з України. Пройшли у велику вітальню.

Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кілька місяців за кордоном так вплинули на його Марусю? Де її звичайна мовчазна, навіть сувора, стриманість з чужими людьми? З притаманним їй гумором, який розкривався тільки в колі близьких друзів, вона розповідала про подорож, про те, як замість Лондона вони опинились спочатку в царстві непроглядних туманів, у якомусь завороженому світі, і про приголомшливе враження від самого Лондона, коли він, нарешті, здобрів і ледь прояснився. Але поки що у жодного англійця вона не помітила навіть усмішки.

— І навіть найменшого руху в м'язах обличчя, що виявляли б будь-яку емоцію! — підхопив Герцен.

— Така самовпевненість і чемність, — мовила Марія, — що навіть ніяково стає, а коли що питаєш, лякаєшся, чи не порушуєш цим якісь непохитні правила поведінки. Певне, тут важко жити?

Спитала і схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцеві за межі Російської імперії?

Ніякісінької зверхності, ніякісінького тону «метра», а щось студентське, молоде і в рухах, і в усій поведінці, і, головне, ніякісінької навмисності і пози не було в господаря. Герцен одверто радіє, що приїхали люди з батьківщини, культурні, прогресивні, з -якими можна розмовляти.

Вийшов Микола Платонович Огарьов. Його таки ж одразу впізнали по портретах на «Колоколе» — русява борода, сумний погляд світлих очей, меланхолійна приязна усмішка, але щось хворобливе в усій великій постаті. «А справді, він схожий на Лаврецького, адже казали, що Тургенев з нього трохи писав, тільки він наче хворий», — майнуло у Марії.

Герцен, з якоюсь ніжною, уважною любов'ю глянувши на нього, познайомив з гостями.

«Він схожий на свої вірші», — подумала Марія. Ще дівчинкою на канікулах у Писарєвих переписувала в потаємний альбомчик «Старий дім». А про бойові статті в «Колоколе» коли б не знала напевне, то й не повірила б, що це він писав. От Герцен — увесь такий, як його твори, як він у своїх творах — наче кожну річ, кожне явище бачить з усіх сторін і наскрізь, і все, все його цікавить, що тільки стосується життя і людей, і все зв'язане між собою — і життя всіх людей і країн, і наука, і література, і мистецтво, і боротьба...

У залу вийшла ще досить молода жінка з малою дівчинкою на руках.

— Пані Огарьова, Наталя Олексіївна! — представив її Герцен. Огарьов, сидячи в затишному великому кріслі в кутку вітальні, не поворухнувся, а зірка Марія перехопила швидкий погляд Олександра Івановича на «пані Огарьову» — неспокійний, запитливий.

Наталя Олексіївна навіть вимучити не могла усмішки на тонких блідих губах, немов їй дошкуляла якась довготривала хвороба, мігрень чи що, до якої звикла і навіть не помічала, коли вона відпускала, проходила, а вираз обличчя по звичці лишався той самий. Дівчинка, навпаки, була весела, здоровенька, розумненька. Вона забелькотіла: «Дядя! Дядя!», простягнувши рученята до Герцена, потім, помітивши Огарьова, закричала: «Папа Ага!» І той, прояснівши радісною посмішкою, що так лишила його обличчю, хотів взяти її на руки, але мати не дала.