Оксана Иваненко - Марiя

— А що, як тобі захочеться пити? А що, як хтось прийде? Ні, ні, за книгою я можу піти завтра, хазяйка буде вдома, і я її попрошу'посидіти тут. Марі, я тебе прошу, випий трохи теплого червоного вина — я тільки-но нагрів, воно підкріпить тебе.

Марії було і смішно, й приємно від таких турбот, тим більше, що вона знала: ніякої хвороби нема — просто безмежно втомилась, але як добре, коли про тебе так турбуються! Вона ж звикла сама за всіх турбуватися!

І саме в ці дні вона одержала листа з Орла від тітки Мардовіної Катерини Петрівни, образ якої весь час спливав перед нею, коли вона описувала провінційний «салон» ліберальної Дамочки в своєму новому романі «Жива душа». Над ним вона працювала з захопленням, роман просто лився з-під пера на папір. Богдась, який поїхав З бабусею на Орловщину, гостював зараз під Орлом у старих друзів Маркевичів — Корнільєвих, він бачився часто і з Мардовіними.

Родичі й друзі прийняли юного парижанина а обіймами. Він був веселий; дотепний, товариський хлопець. Особливо йому раділи двоюрідні й троюрідні кузини! Він «зажився» на Орловщині, бо, по-перше, ніяк не траплялося оказії, щоб хтось з ним поїхав у Чернігів до батька, по-друге — йому тут подобалося! Він удавав цілком дорослого, самостійного й не дуже замислювався, що незабаром іспити. Куди та як-— навіть мама ще остаточно не вирішила!

Побачивши листа від тітки Мардовіної, одразу Марія страшенно злякалась. 'Може, що трапилось із Богдасем?

Ні, з Богдасем усе було гаразд, а втім, лист був жахливий і в конверт вкладено було ще й іншого.

«Мила Машо! — писала тітка. — Надсилаю тобі листа, що одержала вчора від Дорошенка. З нього ти довідаєшся про безнадійну хворобу Опанаса і про його бажання глянути востаннє на Богдана. Звичайно, я найменше з усіх на світі стала б протидіяти цьому бажанню.

Бог мені свідок, що коли б я мала хоч яку змогу, я другого ж дня, одержавши лист, сама повезла б Богдана до батька, але воістину кажу, в мене на сен час для цього нема зовсім ніяких коштів...»

«Коли б і були, то не завдала б собі ніякої мороки», — подумала Марія, — адже в кожному листі вона, Марія, просить орловських родичів швидше послати з якимось попутником Богдана до батька! Але якась байдужість із боку всіх.

Хіба справа в грошах — вона б одразу надіслала чи повернула б! Адже вона писала й просила про це давнього знайомого і друга Федора Матвійовича Лазаревського, і той обіцяв влаштувати обов'язково поїздку Богдана. Хвилюючись, вона читала далі:

«Не бачачи з боку Лазаревського ніяких вимог, я три дні тому писала йому, додавши листа Дорошенка, і просила його переконливо відповісти мені якнайшвидше, щоб у випадку відмови я могла написати до тебе — і що ти, напевне, кинеш усі свої справи для виконання останнього бажання чоловіка».

Так, Лазаревський відповів Мардовіній, що дійсно обіцяв вирядити Богдана до батька, але зараз йому самому треба поїхати на кілька днів із Орла, а потім він простежить, хто їхатиме до Чернігова.

Тітка переконана, що Маша все кине й поїде до «свого чоловіка».

Вона читала далі:

«Певне, ти сама почуваєш, Машо, що тобі необхідно бачити Афанасія в останні хвилини його життя — і він помре спокійніше, і тобі спокійніше буде доживати свій вік, якщо ви попрощаєтеся дружелюбно на вічну-вічну розлуку.

Боже мій, боже мій! Краще створіння твоє готується покинути нашу землю! Я не знайду слів, щоб сказати тобі, як важко мені на душі і до чого мені шкода Афанасія...»

Ці ламентації роздратували Марію, бо вона знала ставлення тітки до Опанаса, а ще й тому, що вона не знала, що робити. Тітка переконана, що Маша одразу поїде.

«Я ще раз дуже тебе прошу — телеграфуй. Про те, щоб ти поспішала їхати, вважаю зайвим говорити, — хто краще за тебе може відчувати, що було б страшно запізнитися! Так, це страшніше. ніж запізнитися для себе».

Марія не могла в думках одразу осягнути все. Наче залунали голоси з такої далечини, наче з диісгиричної доби. Так, вона знала, що Опанас хворий. Незалежно від його хвороби хотіла, щоб Богдан поїхав до батька. Ніде правди діти — вона переклала турботи про це на чужих людей, хоч і родичів, вона була заклопотана своїми справами і якось легковажно вважала, що все зробиться само собою.

Але Опанас умирає, її чоловік. Опанас Маркович. Як це далеко від неї. В неї на руках помер Саша, вона привезла його трупу з Ніцци до Москви. Шлях з хрестом на Голгофу. їй здавалось — вона вже мертва. Що там! Людина живуча. Кажуть, жінка живуча, як кішка. Коло неї з'явився Митя, надзвичайний Митя Писарєв, простягнув міцну юнацьку руку, і вона наче ковтнула живої води й воскресла. І от їй треба повернутися в царство мертвих, в царство розпачу, каяття, взаємних мовчазних докорів, покути й прощення. В неї нема на це сил.