Оксана Иваненко - Марiя

За всіма звістками, що доходять до мене, «Дым» збуджує мало не ненависть та презирство до мене у більшості читачів: двітри статті, які мені довелося прочитати, — у тому ж дусі. Я не можу не бути справедливим до себе —

Mit keiner Arbeit hab' ich geprahlt —

Und was ich gemalt hab'— hab' ich gemalt ,

(Не стану за працю себе вихваляти:

Я те змалював, що зумів змалювати.

Гете. (З нім. переклала Наталя Забіла.)

а тому й не хвилююсь; я наперед знаю, що не відчую ніяковості, коли б і Ви відгукнулися несхвальне, але зверну на цей факт увагу, — бо, хоча я, з одного боку, дуже добре знаю, що кожен талант, як кожне дерево, дає лише ті плоди, які йому належать, проте, з другого боку, я не роблю собі ніяких ілюзій щодо свого таланту — мого дерева, — я бачу в ньому досить звичайну, ледь прищеплену, російську яблуню. В усякому разі. Ваша думка — якщо вона буде висловлена і мотивована, однаково буде приємною».

— Бачиш, він хоче з тобою ближче спізнатися, — мовила Марія.

Так, Іван Сергійович жадає знати думку Миті. Він з Митею розмовляє «на рівних». І раптом боляче вколов спогад — до Саші він завжди ставився дуже, дуже приязно, але яка різниця! Та що там! Хіба він так чекав думки навіть Добролюбова і Чернишевського!

— Він тебе цінує більше за Добролюбова та Чернишевського, — сказала вона. — Тих він не любив і зовсім не виявляв бажання зійтися ближче. Він сам мені розповідав, що якось давно сказав Чернишевському жартома: «Ви просто змія, а Добролюбов — очкова, але є ще й гримуча — це юний Писарєв — той сповіщає про своє наближення».

Митя розсміявся, а потім сумно мовив:

— Яка там гримуча! Про Тургенева треба писати на повну силу, а я ще неспроможний.

— Але ж ти відповіси йому?

— Безперечно. І я не приховаю свого першого враження від роману. Я гадав, що наше особисте знайомство обмежиться моїм діловим візитом. Слово честі. Марі, його лист для мене несподіванка — значить, він пам'ятає про мене, не хоче забувати, і мені було б цікаво поговорити з ним. Та ти ж знаєш, певне, я не скоро побуваю за кордоном, а може, й ніколи. Хіба мене випустять?

Про це Митя написав на початку свого листа Тургеневу і все-таки не міг не написати хоч кілька слів про новий роман, з відвертістю, яка знову і схвилювала, й полонила старого письменника.

«Я, напевне, не писатиму про «Дым», принаймні тепер, — писав Митя. — Не буду з двох причин. По-перше, мені необхідний деякий простір, щоб я міг висловити ті думки, на які мене наводить Ваша повість. А цього простору в мене нема, тому що на моєму журналі лежить рука попередньої цензури».

О, ця цензура, найлютіше зло, що не тільки гальмує, а спотворює все в літературі!

«По-друге, я вважаю, що про Вас треба писати добре і захоплююче або зовсім не писати. А я весь цей час, уже близько півроку, відчуваю себе нездатним працювати так, як працював раніше у зачиненій клітці. Вся моя нервова система струшена переходом до волі, і я й досі не можу оправитися від цього потрясіння. Ви бачите самі, як недоладно написано цього листа і як тремтить моя рука. Я почекаю писати про «Дым», поки не відчую себе спокійніше й міцніше. Але я передам Вам, наскільки зумію, основні риси мого погляду на Вашу повість».

І він одверто написав про те, про що говорив і Марії, і що сцени у Губарьова аж ніскілечки не завдають йому прикрості, і так само навів прислів'я: «Дурнів і в олтарі б'ють».

«Я сам, — писав він, — глибоко ненавиджу всіх дурнів взагалі і особливо глибоко ненавиджу тих дурнів, які прикидаються моїми однодумцями та спільниками. Далі, я бачу, що сцени у Губарьова складають епізод, пришитий до повісті на живу нитку, напевне. для того, щоб автор, скерувавши всю силу свого удару праворуч, не загубив остаточно рівноваги і не опинився в невластивому йому товаристві червоних демократів. Що удар дійсно падає праворуч, а не ліворуч, на Ратмірова, а не на Губарьова — це зрозуміли і самі Ратмірови...»

До речі, про те, що це зрозуміли самі Ратмірови — Іван Сергійович дізнався одразу. Він сам знав, як вони йому добре «вдалися» в. романі, і як він влучно поцілив! Йому розповіли знайомі: «справжні» генерали так образилися, що, зібравшись у Англійському клубі, ухвалили написати автору колективного листа з рішенням виключити його зі свого товариства! Тургенев шкодував, що Сологуб переконав їх, що це просто безглуздо, і відмовив це робити. А Тургенев сміявся і скаржився друзям: «Не можу простити цього Сологубу! Яким би торжеством був для мене цей лист! Та я б його в золотій рамці на стіні повісив би!»