Оксана Иваненко - Марiя

Вона повернулася до Пфьолів майже заспокоєною. Принаймні зовні. А сьогодні був таки важкий день, хоч і не понеділок. Сонечка повідомила досить весело:

— А ти знаєш, що мені розповіли? Твій друг Дорошенко, і я ж з ним знайома була, він, нарешті, одружився. От не уявляю!

— Чому? — спитала наче байдуже Марія. — Він досить цікавий, гарний чоловік, зовсім ще не старий і дуже порядна людина. Він мені пише інколи.

— Але він здавався мені якимось анахоретом і поза всякими почуттями.

— Аз ким же? — так само, наче байдуже, спитала Марія. Про себе подумала: «Далі очі, далі серце...» Так от чому останнім часом не було від нього листів.

— Кажуть, дочка начальника акцизного управління, нічого особливого собою не являє. Звичайна собі провінційна панночка. Ну, тепер зрозуміло, як твого Опанаса Васильовича влаштували в акциз.

— Він уже, здається, не мій, — примусила себе усміхнутися Марія.

— А й до тебе дійшло? — почервоніла Сонечка. — А може, це все неправда, плітки?

— Сонечко, коли ти знаєш, але не показуєш — і добре, між іншим, робиш, — то ти ж мусиш знати й розуміти, що мені це байдуже, а може, навіть і легше. Опанас — хороша, добра людина. Характер тільки нелегкий, правду кажучи. Ти цс також знаєш. Я йому тільки щастя бажаю, якщо це всерйоз.

— Не думаю, — похитала головою Сонечка. — А може, тобі краще швидше повернутись, їхати до нього в Чернігів?

— Тепер? Коли я знаю? Нізащо! Я повернуся в Париж.

— Як? Назовсім? — злякалася Сонечка.

— Ні, що ти! Я поладнаю там справи й приїду сюди. А там видно буде.

Коли вона вже лягла в ліжко, її охопило нестерпне бажання їхати, швидше їхати, завтра ж їхати. Боже мій, господи! Там же Богдась, там Саша, як зрадіють вони, як вони її люблять. Там друзі й вільне повітря. Швидше їхати з цієї імли, мжички, темряви...

* * *

На тій станції стрічалися поїзди — з Варшави до Петербурга, з Петербурга до Варшави. На станції був великий буфет. Інколи з «невідомих» причин поїзди стояли довше, ніж мали за розкладом, і простіші люди з другого й третього класів ремствували, що, певне, поїзд затримується, бо пани з першого класу просто не встигли пообідати. А тепер часто моталися великі сановники до Варшави і з Варшави.

Коли поїзд, яким поверталася Марія до Парижа, зупинився на цій «обіденній» станції, там уже стояв поїзд із Варшави. Марія ні з ким не познайомилась, як трапляється в подорожах, і рада була, що зараз сама.

Вона вийшла з вагона, теж пройшла в залу першого класу, де був буфет і стояли столики. Всі столики були вже зайняті, та їй їсти не хотілося, їй хотілося швидше їхати, бути «дома». Дім її там, де Богдась, Саша і її письмовий стіл з її рукописами.

Думала про своє, але мимоволі усе відбивалося наче на фотоплівці, усе, що бачила навколо.

От пробіг чепурун-повар з таріллю пиріжків — запахло м'ясним і капустяним фаршем. От щось ображено й пискляво доводила офіціантам, і сусідам заодно, худенька нервова дама в модному капелюшку, з-під якого вибивались дрібно завиті кучерики. Вона гірко ображена, що до телячої котлети їй подали не зелений горошок, а картоплю-фрі.

Даму заспокоює солідний пан з хвилястими баками кольору піску, з орденом на грудях.

За сусіднім столиком трохи не лаються пасажири за подану страву, кому першому взяти. За кожним столом кожен пасажир, а особливо пасажирка, розмовляють голосно, не стримуючи себе, наче вони не в громадському місці, а в своїй їдальні, і наче те, що вони кажуть, найважливіше і всі повинні чути.

Пройшовши поволі зал, щоб не зіткнутися з кимось із офіціантів, котрі стрімголов розносять борщі, пиріжки, котлети, Марія вловлює, навіть не бажаючи прислухатися, різноманітну розмову:

— Весілля буде а l'anglais...

— Хіба це риба, рибка повинна бути не більше за чотири вершки...

— Ваш брат посилає пару кадетів, він хоче вирвати дітей з поганого грунту й пересадити в добрий.

— Що за фантазія?

Марія виходить на перон. Краще подихати свіжим повітрям, а перекусити уже в вагоні тим, що нав'язала їй силоміць дбайлива Сонечка. На пероні не було такої метушні, як у залі. Вона одразу помітила двох хлопчиків у кадетській формі; одному було років дванадцять. «Старший трохи за Богдася, — відзначила зразу Марія, — а той менший, мабуть, років восьми, певне, братики».

Щось зацікавило її в тих хлопчиках. Може. тому, що їх супроводив фельдфебель, височезний, з хвацьким виглядом покорителя сердець куховарок та покоївок. Видно, чепурун, впевнений в своїй красі, але з досить добродушним рум'яним обличчям.