Оксана Иваненко - Марiя

— Я зайду поряд, — сказав він.

Вартовий, намагаючись не виявити жодної емоції, — тут усе небезпечно! — слухняно відчинив камеру поряд.

— Добрий день чи вечір, — лагідно, як завжди, мовив панотець.

— Добрий день чи вечір, батюшко! — відповів спокійно арештант без здивування, без роздратування і без ніякісінької поштивості. Спокійно й байдуже. Він, цей арештант, був ще не старий, з розумними, трохи монгольськими очима, з борідкою клинцем. До приходу гостя він сидів на вузькому твердому ліжку, вкритому жорсткою брудною арештантською ковдрою. Від багаторічного бруду вона давно загубила свій колір.

Арештований трохи підвівся і знову сів, спокійно, звичайно, немов у звичайних умовах мусить прийняти звичайного нецікавого знайомого.

Протоієрей сів на ослінчик.

— Дуже мені шкода вашого сусіди, — мовив він. — Прекрасний, розумний молодий чоловік, але завжди такий збуджений, нервовий. Дмитро Іванович Писарєв. Ви його знали, Миколо Васильовичу?

— Так, бачив, — відповів Микола Васильович, не виявивши ніяких почуттів. О, як важко це йому було: не виявити! — Знав мало. У редакції бачив. Справді, шкода, прекрасний юнак!

Невідомо, до чого стосувалося це «шкода» — чи до того, що сидить, чи до того, що завжди збуджений, нервовий.

— Уявіть, хотів поговорити, розрадити, розважити трохи, адже зовсім юний хлопець, а він у крик: «Не заважайте!» Книгу навіть у мене кинув. Ну, я не звертаю уваги. Я розумію. Такі незвичні умови, обстановка, адже з порядної дворянської родини.. «Не відають-бо, що творять...» Я не звернув уваги, цілком природні вияви неврівноваженої натури. Я навіть затурбувався, що хтось почує з наглядачів, з караулу, і йому ж, бідному юнакові, неприємність вийде Я не хочу бути причиною Мої бажання інші. Полегшити. Заспокоїти

— Так, так, — мовив арештант, а в цей час його пронизала думка: значить, поряд з ним, Миколою Васильовичем Шелгуновим, сидить цей чудесний юнак, якого він бачив у редакції «Русское слово», — Дмитро Іванович Писарєв...

Одразу він виник в уяві таким, яким уперше побачив його Високий, стрункий, але не худий. Від нього пашіло здоров'ям, чаруванням юної сили й упевненості в цій силі. Юнак тримався прямо, дуже прямо, здавалось, його щось підносить угору Великі світлі сірі очі дивились з неприхованою цікавістю і увагою. на всіх і на все. Здавалось, він чує не тільки те, що кажуть, а одразу намагається розкрити саму суть, і причини, й можливі наслідки думки іншого й одразу кинутися в бій, словесну пересварку на захист своїх поглядів, своїх ідей. Так само, як і з його статей, так і з перших слів його відчувалась незалежна самостійність думки, своїх власних настанов, і не з бажання оригінальничання, а з власних переконань, власних роздумів.

Але тоді юнак не кинувся в словесний бій з Миколою Васильовичем Шелгуновим. їх познайомив редактор «Русского слова» Благосвєтлов, юнак приязно усміхнувся, блиснули білі зуби, і наче чоло, з якого він відкинув хвилясте русяве волосся, і світлі очі проясніли ще дужче, ще приваблившіе. Саме таким він і уявлявся Шелгунову, коли той читав його статті: весь — щирість, порив, абсолютна чесність із собою. Можна було не погоджуватися з ним, сперечатися проти його надто радикальних висновків, своєрідних тлумачень загальноприйнятих істин, але не вірити, що це власні його переконання без найменшого пристосовництва до когось чи чогось, було неможливо.

Як же це важко зараз почути і нічим не виказати, як це жахливо, що він тут, цей бойовий чесний юнак, поряд, в цих кам'яних мурах, під цим гнітючим склепінням, і що він збуджений, роздратований, нервовий! Він, для якого над усе — «емансипація особистості», воля інтелекту. Шелгунов знав, що років два тому Писарєв нервово захворів, він навіть короткий час був у лікарні, та коли вони познайомилися в редакції, ніщо не нагадувало хворобу Певне, то було нервове збудження від крайньої перевтоми, і казали, від якогось нещасливого кохання. Між іншим, як це могло бути у такого чудесного юнака нещасливе кохання?

Але ж все те давно минулося, від хвороби не лишилося і сліду Він закінчив блискуче університет. Його дисертація всіх здивувала ерудицією, глибиною аналізу. А він після одужання так поспішав з нею, що навіть не встиг переписати набіло! Він сам весело розповідав, що поставив «Єже писах писах» і зовсім не встиг обробити!

Коли професор попросив у нього другий примірник, він признався, що й чернетки нема! А потім пішли його статті в «Русском слове», і журнал одразу виріс в очах читачів, він набув своє обличчя, свій бойовий тон і став популярним, майже як «Современник». О! передбачливий і діловий редактор Благосвєтлов одразу зрозумів, який скарб потрапив йому в руки!