Оксана Иваненко - Марiя

І, гірко всміхаючись, Микола Олександрович запевнив себе, що то все був лише скороминучий настрій, навіяний морем, а може, й просто милість, подана жебракові, і він знову писав сумні ліричні вірші.

Ці вірші він не показував навіть Марії, але про Індегольду розповів, і Маруся гаряче запевняла, що треба поїхати до Флоренції. Та ним оволодівали сумніви, неспокій про домашні справи — суто домашні — про братиків, сестер. Все тому, що не вистачало одного живого, не з чемності, а її слівця. Чому ж вона сказала тоді, не замислюючись, в той прощальний вечір, на його запитання, чи поїде з ним у Росію: «Звичайно, поїду»!

Він же не знав, що було вдома у Індегольди, як сприйняв рішення дочки падре — люб'язний, моторний, ще нестарий мессінський адвокат. Цей російський журналіст освідчився в коханні? Що, навіть мова була про шлюб? Іноземці люблять заводити романи, не надаючи їм особливого значення, повертаються додому і про все забувають, — та коли це так серйозно, що синьйор Добролюбов навіть проситиме офіційно її руки, він, батько, стоїть вище всіляких національних перепон. Лікар Чезаре казав, що це незвичайна людина вищого гатунку. Він навіть не проти, коли Індегольді доведеться їхати з ним на його таємничу батьківщину. Його непокоїло інше. Індегольді він лише сказав:

— Не поспішай, люба. Я не забороняю і не кажу «ні». Почекай. Ви надто мало знаєте одне одного. Хай поживе в Італії, хай погостює у нас, коли ми повернемось до Мессіни. Він може приїхати і до Флоренції, але поки що не кажи нікому нічого і не рекомендуй його як свого нареченого. Почекай.

Може, він був правий, батько. Але враз якесь важке передчуття стисло серце. Не було чого сперечатись. Не було чого радіти. Батько не відмовляв. Батько не давав згоди. Розмова була якась униклива.

Другого дня їх проводжав лікар Чезаре, її старий друг, що з таким захватом розповідав їй раніше про свого російського пацієнта і розбуркав цікавість, увагу Індегольди, а ближче знайомство підтвердило, що це — надзвичайна людина. Хіба довго дівчині з палкою уявою, з мріями про чесних, хоробрих людей, революціонерів, полюбити людину розумну, таку співчуваючу їхній Італії, італійському народу, Гарібальді? Те, що він був з далекої незнаної країни, ще надавало поетичного ореолу. А який він був скромний, благородний! Ні, Добролюбов помилявся в ній — не настрої південних вечорів і зовсім не жаль до нього розбуркали почуття дівчини. Він відповідав її ідеалам, з ним було завжди цікаво, йому можна було вірити в усьому, їй здавалась щастям їхня любов, а тепер вона відчула — хтось, щось становить якусь стіну між ними. Це було тільки передчуття чогось несподівано важкого.

Вони досить довго чекали веттуріно. Батько голосно, навмисне, щоб вона чула, спитав лікаря Чезаре:

— А як ваш улюблений пацієнт синьйор Добролюбов? Я не бачив його останні дні.

Чезаре зітхнув і похитав сумно головою:

— Дуже прикро про це казати. Він знехтував зовсім своїм здоров'ям. Надто пізно він приїхав сюди. Становище непоправне. Навіть коли він лишиться в Італії — йому відміряно кілька місяців життя, не більше. Північ доконає його ще швидше. А він горить своєю діяльністю. Може, відчуває, що йому небагато лишилось.

Він нічого не знав і не помічав, незважаючи на свій досвід, доброзичливий і уважний лікар Чезаре. Він не знав, що зараз виголосив присуд.

Батько зітхнув і багатозначно глянув на Індегольду. Вона стояла сполотнівши. Вона вже знала, що це кінець. Непоправний і невблаганний.

10

Марія присіла на ліжко Саші і покрутила перед його очима якоюсь штучкою, що висіла на ланцюжку від годинника.

— Що це? — спитав Саша.

— Це мені подарував лікар. Бачиш, малесенький бичачий ріг виточений з коралу. Він сказав, що це береже від етатури.

— Це що? Хвороба якась італійська? — усміхнувся Саша.

— Гірше. Це порча, яку може навести зле людське око. Отак подивиться... — Марія удавано злісно глянула, примруживши одне око.

— У тебе не виходить. Такі прекрасні очі не можуть навіть навмисно бути злими!

— Ти слухай. Кажуть, що все-таки зловредних людей багато. Я ще не зовсім пересвідчилася в цьому. Так от, коли така людина гляне, вона може накликати хворобу, напасті, лихо. От коли виникне підозра, що на тебе дивиться лихим оком лиха людина, треба отак поворушити цей ріг, щоб розбити повітря між нею і тим, на кого вона дивиться.

— Лікар вірить у це? — здивовано спитав Саша.

— Дурненький мій хлопчику! — засміялась Марія. — Але він казав, що в це вірили і Цезар, і Ціцерон, і Вергілій — в етатуру, і я була зворушена, коли він подарував мені свій талісман. Він просто знає, що я цікавлюсь всілякими повір'ями, прикметами, але тільки цікавлюсь. Інколи, знаєш, мені хочеться, навпаки, робити все всупереч всіляким прикметам, надто вже вони тяжать надлюдиною. Хочеться бути вільною і незалежною і від прикмет, і від поговорів, і від вигаданих людьми умовностей, що тільки псують життя... А цей коральчик — хай про всякий випадок буде завжди зі мною, принаймні як згадка про Неаполь. Адже треба вже їхати, ми затримались тут далеко довше, ніж гадали.