Оксана Иваненко - Марiя

Треба було ще поминути попівський двір. З попівського дому лунав гомін, безладні співи, п'яні голоси. От рипнули двері з чорного ходу. Вона причаїлася за кущем ліщини з ще ледь помітним зеленим листячком: здавалось — на кущ накинуто зелений прозорий серпанок.

З дверей вийшли, підтримуючи один одного, піп і дяк, вони щось верзли, переконуючи в чомусь один одного. Єлейна борода попа була скуйовджена, дяк обіймав попа і намагався поцілувати йому руку, потім підвів свою правицю і таким громоподібним як у церкві голосом загорлав: «Єдин бог без гріха!» Аж тут вибігла попадя і почала обох лаяти верескливим голосом і штовхати у двері додому, а піп, так само піднявши руку, виголошував козлиним тенорком: «Єдин бог без гріха!»

Дівчинка найдужче злякалась, що її помітять, і, коли вони зникли в хаті, дременула далі знайомою стежкою.

Нарешті підперта з усіх боків, наче полатана, пощерблена нянина хижа. Дівчинка постукала у маленьке віконце. Вийшла няня. З того часу, як мама віддалася вдруге, няню відпустили з двору, вона жила з дочками і внуками.

— Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася до неї, притулилась, нічого не сказала. Стара зрозуміла без слів.

— Гуляють?

Дівчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона не кликала до хати. І раптом Маша зрозуміла — вона не може її покликати! Адже не раз плакалася няня мамі, як важко дочці, про себе ніколи ані слівця, але ж, певне, і їй непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба повертатися. Мама кинеться, що її нема, хвилюватиметься. Бідна мама, їй ще гірше буде. І потім, поки бігла, хвилювалась, щоб не побачили, поки попівський двір поминула, наче те хвилювання та домашня біда відійшли далі. Може, просто свіже повітря підтримало її.

— Я піду, нянечко, — мовила вона, — то я так, захотілося просто до тебе.

Немов уранці не бачились, не христосувались.

— Я піду з тобою! — Стара обняла дівчинку, прикрила своєю темною хусткою — подарунок ще пані. Пішли обережно вдвох. Де-не-де виринали пісні, голоси.

— От і наші розгулялися. Треба ж колись відпочити, людьми себе почути, хоч у свята...

Мама стояла коло хвіртки, перелякана, стривожена.

— Мамо, прости мені, я до няні ходила, — цілуючи їй руки, перепрошувала Маша. — Ти хвилювалась за мене?

— Дуже! — прошепотіла мати. Вона не сміла сказати, вона боялась признатись сама собі, — вона злякалась, що Машу затягли оті мерзенні гості чоловіка, і дівчинка все те бачитиме, що там коїться. Дяка богові! Вона ходила до няні.

— Голубонько пані, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провідати ходила! — мовила няня. Дорога її няня, вона так любила цю дівчинку, яка завжди за всіх покоївок, за всю челядь заступалася! Хто що не розіб'є, хто яку шкоду ненавмисне зробить, — Маша завжди казала: «Мамо, то я, пробачте».

— Ні, ні, нянечко, — обняла стару мати, — я не сердюся на Машу. Ти ж знаєш, вона добра, хороша дочка. Я от що гадаю: краще Маші не жити тут, краще я її до якоїсь із сестер відвезу. Однаково з осені у пансіон. Ти згодна, Машенько?

— Як скажеш. Як ти хочеш, — розгублено відповіла Маша. їхати з дому? Але ж коли «дому» й не було?

— Нянечко, правда, Маші краще там буде, або у Каті Мардовіної, або у Варюші Писарєвої? — наче виправдуючись перед старою селянкою, казала пані.

— Звісно, краще, — сумно зітхнула няня.

Ніде їй не було краще. Ніде їй не було гірше. Усе було тимчасовим — чеканням справжнього.

Проте — більше показового, зовнішнього у Мардовіних, строгіше й чистіше — у Писарєвих. Тому їх любила дужче.

Не раз із рідними їздила на прощу в монастирі. І багато переживань, думок, здивування і навіть перший час захоплення викликали у дівчинки черниці — їхнє самозречення, їхня дол-я. Потім, коли підросла, уважні її очі, бажання про все дізнатися, зрозуміти відкрили багато такого, від чого жахнулася. Темний страшний побут монастирський, жорстока непохитна ієрархія, безмовні рабині, честолюбна владарка-ігуменя, вражена навіки в особистому житті тиранка, і такі ж уражені, заздрісні, дрібніші тирани — її помічниці й підлабузниці — мати-казначея, інші, на нижчих сходинах чернечої імперії. О! Як рідко можна було побачити справжню християнську віру. Відкривалися перед нею і штучне творення чудес, і різні релігійні ефекти, які підстроювали служителі церкви, і поряд з цим — дитяча сліпа віра скривджених простих людей, оцих старих бабусь, молодих жінок, котрі з немовлятами на руках проходили десятки верстов, щоб поклонитися чудотворній іконі, святим мощам, за останній мідяк налити у пляшечку святої водички, яку напередодні наливала із звичайного колодязя на монастирському подвір'ї одна з цих жирних лицемірних чорних гусениць.