Йоганн Гете - Фауст

Вагнер
(все пильнуючи колби)
Шумує, грає, копошиться,
Іще хвилина — і звершиться.
Великий план чудний у першу мить,
Та розум наш всі випадки розчислить,
І мозок, що прекрасно мислить,
Мислитель здужає створить.
(Захоплено дивлячись на колбу).
Як любо, дзвінко склянка дзенька, дзінька,
Мутніє, сяє; значить, постає!
Вже ясно видно — виграє
У ній гарнесенька людинка.
Чого ще треба у житті?
Ось таємниця без покрова:
Услухайтесь у звуки ті,
Уже ж то голос, вже ж то мова.

Гомункул
(з колби до Вагнера) [69] Гомункул (з колби до Вагнера)… — homunculus — людинка, чоловічок (латин.). В цьому образі, поштовх до якого Гете знайшов в іронічному контексті роману Л. Стерна «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена» (1760–1767), а також в алхімічних трактатах XVI–XVII ст., відбилося критичне ставлення поета до філософії «подвійного становлення» Г. В. Ф. Гегеля (1770–1831), згідно якої все починається з «чистого становлення» як утворення «ідеї» (це зображено у вигляді прозорої колби) і завершується «відчуженням» ідеї в матерію (цьому відповідає бажання Гомункула «дородиться»). Поету була близька позиція Ф. В. Й. фон Шеллінга (1775–1854), який субстанціональною праосновою сущого вважав природу, матерію.
Здоров, татусь! То ти мене створив?
Ну обійми ж, та стримуй свій порив,
Не дуже тисни, бо ще колба трісне.
Уже давно це діло звісне:
Природному відкриті всі путі,
А штучне має скніти взаперті.
(До Мефістофеля).
Ага! Це й ти тут, дядечку-шахраю?
Гаразд, мені потрібен ти до краю!
В щасливий час верстав сюди ти путь;
Раз я існую — мушу чинним буть.
Мені уже робота закортіла —
Навчи мене, як братися до діла.

Вагнер
Одне слівце! Мені аж сором навіть —
Старе й мале трудні питання ставить,
Наприклад, це: ніхто ще не докаже,
Що тіло й душу так докупи в'яже,
Що їх ніщо неначе й не розлучить,
Проте одне другого завше мучить;
Або…

Мефістофель
Пожди! Це не яка дивинка:
А чом не ладять чоловік і жінка?
Шкода над цим і міркувать, мій друже,
Тут діло є — кортить малому дуже.

Гомункул
Де діло є?

Мефістофель
(показуючи на бічні двері)
Там покажи свій хист.

Вагнер
(усе вдивляючись у колбу)
Який же гарний хлопчик цей протист!

Гомункул
(здивовано)
Значуще.

Гарне місце. Став прозорий [70] Гарне місце. Став прозорий… — Гомункул, як втілення Гегелевої «чистої» ідеї, наділений властивістю бачити все безплотне і нематеріальне, наприклад чужі сни.
В густім гаю. Купальниці вже голі.
Які ж хороші! Так і ваблять зори…
Але одна аж сяє в їхнім колі —
З геройського, з божественного роду.
У хвилі ось її ступають ноги
Охолодить пломінно-любу вроду
У ласці кришталевої вологи…
Та де взялись — залопотіли крила,
І біла зграя тихе плесо вкрила.
Дівчата врозтіч, лиш одна цариця
Спокійно жде, нічого не боїться
І радо бачить князя-лебедина,
Що вже підплив і лащиться в коліна
І зважно, й ніжно… Ось він осмілів…
Та вже туман спустив густу куртину
І цю принадливу картину
Від мого погляду закрив.

Мефістофель
Чи ба, хлоп'я якого каверзує?
Таке мале, а хвацько фантазує!
Не бачив я нічого.

Гомункул
Та й не міг!
Ти зріс в країні десь північній,
У темноті середньовічній,
Між рицарства й попівщини вериг.
Твій зір до мороку лиш звичний.
(Розглядається).
Яке гидке слизьке каміння,
Яке витке низьке склепіння!
Прокинеться бідак — гай-гай!
Ізнов живцем у гроб лягай.
Гай, став, краса, дівчата голі
Йому ввижались в віщім сні,
І він би вжився в цій неволі,
Де не стає терпцю й мені?
Ходім відціль!

Мефістофель
Чи так, то й так, молодче!

Гомункул
Солдати радо йдуть у бій,
Дівчата йдуть в танець охоче,
Усяке потяг має свій.
Сьогодні ж саме празник роковий
Класичної Вальпуржиної ночі.
Там — не між цих противних стін —
В своїй стихії буде він.

Мефістофель
Такого свята щось я не чував.

Гомункул
Для здивування тут нема підстав:
Привиддя знаєш ти лиш романтичні,
Але існують також і класичні.