Йоганн Гете - Фауст

Хор ангелів
(сиплючи троянди)
Рози квітучії,
Роси пахучії,
Сяйно-живущії,
Тайно-зцілющії,
Вкрийте листочками
І пелюсточками
Вколо весь край!
Червоно й зелено
Пестися, май!
Вмерлому велено
Знестися в рай!

Мефістофель
(до бісів)
Чом нітитесь? Де ж ваш пекельний гарт?
Хай сиплеться квіття несамовите, —
Держись, бісівський авангард!
Чи ж можуть ті благенькі квіти
Чортів гарячих засніжити?
Дихніть — і все зів'ялите за жарт.
Гей, дмухачі, дмухнуть! — Ну, буде, буде!
У тім чаду уже весь рій побляк…
По щирості ви дули, на всі груди —
Занадто вже! Не треба ж так!
Не знаєте ніколи міри й краю!
Все в'яне, сохне, корчиться, палає
І нас отруйним обдає огнем…
Тримаймося! Хоч що там, не здригнем! —
Чорти тремтять! Завзяття підупало!
їх пройняло незвично млосним палом.

Хор ангелів
Цвітіння благісне,
Горіння радісне,
Живить усе воно,
Всюди несе воно
Ласку й любов.
Праведний, вірний
Світ невечірній
В висі ефірній
Тихо зійшов.

Мефістофель
Ганьба поганцям боягузним!
Гориніж стали всі чорти,
Біси ж пішли в переверти
І в пекло гепаються гузном…
Ну що ж, нехай вам огняна купіль,
А я не рушуся звідціль!
(Розмаюючи летючі троянди).
Гей, вогнику, не вийсь перед лицем,
Бо як схоплю, то сядеш холодцем!
Геть, відчепися, іскорко мала!
Пече у скронь, мов сірка і смола…

Хор ангелів
Що не належить вам,
То й не займайте,
Що дух бентежить вам,
Те оминайте.
Воїнство, гублячим
Відсіч готов!
Владна над люблячим
Тільки любов!

Мефістофель
Пече в печінку, в серце, в скронь!
Це ж наддиявольський огонь!
Сильніш пекельних тії врази!
Так ось чому зітхають цілі дні
Відкинуті коханці, що ладні
За милою зорить, звихнувши в'язи.
І я!.. Куди я очі пориваю?
Раніш мені були бридкі без краю
Вони, мої одвічні вороги.
Та чимсь чужим душа моя обнята:
Мені до мислі ті любесенькі хлоп'ята,
І їх клясти не маю вже снаги…
Коли пошиюся я в дурні,
То більших дурнів не знайти.
Малята вредні, шурубурні,
Над вас немає люботи!
Скажіть мені, кохані голуб'ята, —
Ви ж також люциферський рід і плід?
Кортить мені вас всіх розцілувати,
Воно, здається, так і слід…
Такі мені ви люб'язні і рідні,
Мов тисячі разів я бачив вас:
На постаті дивлюся миловидні
І відчуваю мов котячий л ас.
Ходіть до мене, дітоньки, благаю ж…

Ангели
Ось ми йдемо — чого ж ти відбігаєш?
Ми близимось — а ти од нас в підскок!

Мефістофель
(одтиснутий на передній кін)
Ви звикли нас лукавими взивати,
А вмієте незгірше чаклувати —
Чоловіків звабляти і жінок…
Оце так так! Оце так діло!
Мов любощів мені дано…
Пойнято полум'ям все тіло,
А голови вже й не чутно…
Ну, опускайтеся, не вийтесь без кінця!
Але ж поводьтеся хоч трохи по-мирському.
Хоча поважний вид вам личить як нікому,
Але усміхнений ще краще до лиця.
Мене така усмішка пориває,
Як часто між закоханих буває —
Ледь світиться в куточках любих уст.
За всіх миліш ти, рославий молодче;
Поглянь на мене хтивіше, солодче —
І на попів приходить м'ясопуст!
Не вадило б вам дещо оголитись,
Нема пуття з цнотливих тих хламид.
Ось одвернулись… Ззаду подивитись —
Ще дужче розбирає апетит.

Хор ангелів
Люблячий пломінь,
Лагідний промінь!
Сяєвом правди
Грішних направ ти
І, від погуби пут
Збавивши їх,
Виведи їх на путь
Райських утіх.

Мефістофель
(схаменувшись)
Що сталось? Весь я в виразках, як Йов,
Самого страх бере при огляданні,
Та, обдивившися, я торжествую знов:
Так, мого роду сили нездоланні —
Зберіг я часті, чорту притаманні,
На шкурі лиш прикинулась любов.
Загасло вже ненавидне багаття,
Тож навздогін я всім вам шлю прокляття!

Хор ангелів
Кого скупає
Пломінь священний,
Той у блаженний
Сонм уступає.
Хором врочистим
Злинемо ввись!
Аером чистим,
Душе, дивись!

(Здіймаються в небо, забираючи з собою безсмертну частину Фауста).

Мефістофель
(озираючись)
Та що за лихо? Де ви ділись?
Ви, пуцьверінки, чорта підвели…
Зі здобиччю своєю в небі скрились —
Так ось чого ви справді тут були!
Невже ж я скарб такий втеряти мушу —
Запродану мені високу душу,
Що лестками ви в мене відняли?!
Шкода тут позивати небо,
Доводить право набуття…
Обдурено старого — так і треба!
Нехай не розм'якає без пуття.
А я ж на те вгатив великі кошти…
Яка ганьба! Усе пішло на дим…
Бувалий чорте! Та чого ж ти
Піддався любощам пустим?
Коли вже навіть битий жак
Зміг, як дитина, підманиться,
То я собі міркую так,
Що тая дурість — не дурниця.