Йоганн Гете - Фауст

Мефістофель і Троє Дужих
(внизу)
Прибігли ми у повну ристь,
Пробач! Несем неладну вість.
Ми в двері стук, ми в двері грюк —
Вони защепнуті на крюк;
Один потряс, другий натис —
Вони зірвалися з завіс.
Ми кричимо, ми грозимо,
А впертим ради не дамо —
Такі вдалися вже, мабуть,
Нікого й вухом не ведуть.
Тоді ми годі тих дурниць —
Давай тягти їх силоміць;
Старі, що кпили із недуг,
Із ляку визівнули дух…
Іще у них чужий там був,
Поліз у бійку — смерть добув.
Та поки билось і сіклось,
Жар на солому впав якось,
І запалало все кругом,
Горить костром тим трупам трьом.

Фауст
Чи ви ж моїх не чули слів?
Не ґвалту я — міньби хотів.
Кляну я ваш кривавий чин!
Діліть між себе той проклін.

Хор
Старі слова ізнов збулись:
Перед насильником хились!
Коли ж устав із ним на бій,
Майна й життя вже не жалій.
(Виходять).

Фауст
(на балконі)
На небі змеркло сяйво зір,
Вогонь притих, як ситий звір —
Війнуло вітерцем нічним,
Я чую смалятину й дим —
Непевний вчинок цей спішний!
Та що за привид там страшний?

Перша
Мене звуть Тіснота.

Друга
Мене звуть Нужда.

Третя
Мене звуть Турбота.

Четверта
Мене звуть Біда. [115] Тіснота, Нужда, Турбота, Біда. — Вони попереджають Фауста, що слідом за ними йде Смерть. Ці алегоричні образи, створені поетом, нагадують собою персонажів з «Ене'гди» Вергілія (книга VI), що обтяжують земне існування людини стражданнями і хворобами і всі разом напучують її при вході до пекла. У Гете ці супутники слабкодухих та пасивних людей не мали влади над Фаустом за життя, лише у хвилину зневіри героя Турбота осліплює його. Однак Фауст не здається («Але не згасла розуму зоря. / Ще встигну я здійснить великий задум»).

Троє
Тут замкнуті двері — нам ходу нема,
Живе тут багатий — він нас не прийма.

Біда
Я тінню тут стану.

Тіснота
Я димом піду.

Нужда
Пестій і не гляне на мене бліду.

Турбота
Сестриці, сюди вам не вільно ввійти,
Та може Турбота і в щілку вповзти.
(Турбота щезає).

Тіснота
Ходімо вже, сестри мої хмурозорі!

Біда
Іде за тобою, як завше, Біда.

Нужда
Од вас не одстане ніколи Нужда.

Утрьох
Насунули хмари, не жевріють зорі,
І стайна з простору, де темріє смерк,
Злітає сувора сестра наша — Смерть.

Фауст
(у палаці)
Учотирьох прийшли, а втрьох пішли;
Якусь чудну, непевну річ вели…
«Біда», «нужда», щось ніби «смерк»,
І знов зловісна рима «смерть».
Глухий той звук страшну віщує долю…
І досі я не виборовсь на волю.
Коли б зумів я магію прогнать,
Забуть химери чарів і заклять
І сам на сам бороть природи гарт —
Людиною б і справді бути варт.
Таким я й був, поки тих чар не знав,
Поки себе і світу не прокляв.
Тепер тих чар в повітрі аж кишить,
Не знаю вже, де дітись од привидь.
Чи сяє день, поману женучи, —
Мара мене обмарює вночі;
Чи весело додому з поля йду —
Закряче крук, закряче на біду…
Оплутує кругом нас забобон:
То примха десь, то знамення, то сон,
I моторош нам душу обійма.
Щось рипнуло — й нікого мов нема.
(Здригнувся).
Чи тут хто є?

Турбота
Та є, тобі ж чутно!

Фауст
А хто ти, хто?

Турбота
Хіба не все одно?

Фауст
Геть звідси!

Турбота
Ні, я втрапила сюди.

Фауст
(спершу гнівний, потім впинив серце, тихо)
Не заклинай, не накликай біди!

Турбота
Хай нечутна я для вуха,
Та душа мій голос слуха;
В різних постатях встає
Грізне марище моє.
В полі, в морі, завше, всюди
Серцем чують мене люди,
Не шукаючи, знайдуть,
Улещаючи, кленуть.
Чи ти Турботи вік не знав?

Фауст
Я все життя не йшов, а гнав
І брав з нальоту кожну насолоду,
Кидав, що стало не в догоду,
А що пручалося, пускав,
Я лиш жадав, задовольняв жаду,
І знов бажав, і так, мов у чаду,
По світу мчав бурхливо і бентежно;
Тепер іду розважно, обережно.
Доволі вже спізнав я земний круг,
Шкода мені потойбіч зносить дух.
Безумний той, хто в мріях непотрібних
За хмарами шука собі подібних!
Тут твердо стій і пильний зір одкрий;
Допитливим і цей світ не німий.
Навіщо нам до вічності ширяти!
Що знаємо, рукою можна взяти.
Отак мудрець ітиме у житті,
І не зіб'є мара його з путі;
У русі тім йому розкоші й болі,
Й на хвилю він не стане в задоволі.