Йоганн Гете - Твори

I ось, мій любий, я знов починаю давню пісню, яку завжди співатиму. Якби я міг показати тобі того парубка таким, як він стояв переді мною, як я й досі його бачу! Якби я міг розповісти тобі все так, щоб ти відчув, як я перейнявся його долею, не міг не перейнятися! Але годі вже, ти знаєш мою долю, знаєш і мене, тому добре розумієш, що мене тягне до всіх знедолених, а особливо до цього бідолахи.

Перечитавши листа, я побачив/що забув дописати кінець тієї історії, хоч про нього легко здогадатися й самому. Вона опиралась йому, їй на допомогу приспів брат, який давно його ненавидів і давно вже хотів вигнати з дому, бо потерпав, що коли бездітна сестра вийде заміж удруге, то його діти втратять добру спадщину, якої він сподівався від неї. Отож він миттю витурив його з дому й наробив навколо цієї справи такого галасу, що господиня хоч би й хотіла, то не могла вже його взяти назад. Тепер вона взяла іншого наймита, і кажуть, що через нього вже посварилася з братом. Ходять також певні чутки, що вона хоче з ним одружитися. «Але я, — додав парубок, — твердо вирішив, що цього не переживу».

Все це я тобі розповідаю без жодних прикрас і перебільшень, ба навіть можу сказати, що розповідь моя вийшла дуже бліда й грубувата, бо виклав я її затертими словами, які тільки й дозволяє наша мораль.

Отже, така любов, така вірність і пристрасть — не поетична вигадка. Вона живе, вона існує в своїй найбільшій чистоті серед того класу людей, який ми вважаємо за неосвічений, грубий. А ми, вчені, отупіли від своєї вченості. Прошу тебе, читай цю історію не з байдужим серцем. Я сьогодні якось притих, пишучи тобі цього листа, ти бачиш це навіть з мого письма, не дряпаю, мов курка лапою, як звичайно.

Читай, мій любий, і уявляй, що це історія й твого друга. Еге ж, так і зі мною було, так і буде, а я й наполовину не такий відважний і не такий рішучий, як той бідолаха, з яким я чи й посмію себе порівнювати.

5 вересня.

Вона написала записку до свого чоловіка на село, де його затримали різні справи. Записка починалася так:

«Найдорожчий, найкоханіший, приїжджай якнайшвидше, я чекаю тебе з величезною радістю». Коли це саме ввійшов один їхній приятель і повідомив, що через деякі обставини чоловік її не скоро повернеться. Записка так і лишилась невідіслана і ввечері потрапила мені до рук. Я читав її і всміхався.

— Чому ви всміхаєтесь? — запитала вона.

— Який божественний дарунок — наша уява, — сказав я. — Я собі на мить уявив, що це до мене писано.

Вона урвала розмову. Їй, здається, не сподобались мої слова, і я замовк.

6 вересня.

Я довго вагався, міняти чи ні той простенький синій фрак, що в ньому я вперше танцював з Лоттою, аж поки він став зовсім непоказний. Аж тоді я замовив собі новий, точнісінько такий самий, як і старий, з таким самим коміром і закарвашами, а до нього знов жовтий жилет і штани.

Він мені не такий гарний, як старий. А чому — не знаю… Може, я ще до нього звикну.

12 вересня.

Вона виїздила на кілька днів до Альберта. Сьогодні я ввійшов до неї в кімнату. Вона рушила мені назустріч, і я поцілував її руку з невимовною радістю.

Канарка, що сиділа на дзеркалі, пурхнула й сіла їй на плече.

— Це мій новий друг, — сказала вона і поманила пташку на руку. — Я його для дітей купила. Гляньте-но, яка гарнесенька пташка. Коли я даю їй хліб, вона мило тріпоче крильцями й так гарно дзьобає. Вона й цілує мене. Дивіться!

Вона підставила губи, і пташечка так мило припала до тих солодких уст, ніби відчувала блаженство, яке їй даровано.

— Хай поцілує і вас, — мовила Лотта й дала мені пташку.

Дзьобик від її уст перейшов до моїх, і коли пташина клюнула їх, то мені здалося, наче на мене війнуло передчуття неземної втіхи.

— Її цілунок, — мовив я, — не зовсім безкорисливий, вона шукає поживи й відвертається від порожньої ласки.

— Пташечка і їсть у мене з рота, — сказала вона і подала їй кілька крихіток губами, на яких засяяла радісна, невинна усмішка любові і співчуття.

Я аж одвернувся. Вона не повинна цього робити! Не повинна дражнити мою уяву картинами райського щастя і будити моє серце від сну, в який воно іноді западає від байдужності до життя! Але чому не повинна? Вона так мені довіряє! Вона знає, як я люблю її!

15 вересня.

Збожеволіти можна, Вільгельме, коли згадаєш, що є на світі люди, які не знають і не відчувають того поодинокого, що має цінність на землі. Ти, мабуть, пам'ятаєш ті горіхи, що в їхньому холодочку я сидів із Лоттою у славного пастора в Ш.? Чудові горіхи! Господи, якою втіхою сповнювали вони завжди моє серце! Який затишок, який холодок давали вони пасторовій садибі! А які були крислаті! I скільки спогадів берегли про тих чесних священиків, що колись давно їх посадили! Шкільний учитель часто згадував одного з них, про якого чув ще від свого діда; начебто дуже добрий був чоловік, і згадка про нього в холодку цих дерев була для мене священна. Кажу тобі, сльози стояли у нього в очах, коли він розповідав учора, що їх зрубано.