Мишель Монтень - Проби

Я залюбки читаю ще й Цицеронові Листи до Аттика, і не так тим, що вони містять розлогий виклад історії та справ свого часу, як задля бажання дослідити в них його власний характер. Як я вже казав, мені дуже цікаво пізнати душу та розумові якості письменників. З їхніх писань, які вони виносять на суд світу, можна судити про їхні знання, а не про них самих та їхні звичаї. Я вже сто разів шкодував, що ми посіяли книгу Брута Про доброчесність; цікаво вивчати теорію тих, хто став неабияким практиком. Та що одна річ казань, а інша казнодій, то мені так само приємно побачити Брута очима Плутарховими, як і очима самого Брута. Я волів би радше знати достотні розмови, які він провадив у наметі з близькими приятелями напередодні битви, ніж промови, виголошені перед військом назавтра; волів би більше знати, що він чинив у ванькирі і в покоях, ніж що робив на плацу та в сенаті.

Щодо Цицерона, то я схиляюся до повсюдного про нього суду, що, окрім ученості, він нічим особливим не відзначався; з нього був путній громадянин, добродушний на вдачу, як більшина череванів і торохтіїв; але прекраснодушності й амбітної марноти він мав хоч відбавляй. Я не знаю, як можна йому дарувати, що він визнав за можливе оприлюднити свої вірші. Кепсько римувати — гріх невеликий, але те, що він не відчував, наскільки вірші негідні його імені, виказує його куций розум. Щодо його добромовності, то тут жодних сумнівів; гадаю, ніхто ніколи чогось такого не досягне. Коли Цицерон Молодший, який по батькові успадкував лише ім'я, був за намісника в Азії, то одного разу постеріг серед багатьох незнайомих гостей у себе за столом, куди був вільний доступ для всіх, Цестія, який, за звичаєм людей свого стану, на учтах у можновладців тулився скраєчку. Цицерон спитав, як його звати, в одного зі своїх людей і почув у відповідь, що то Цестій. Та коли намісник, людина неуважна і забудькувата, перепитав ще разів з кілька про те саме свого служника, той, щоб не товкти води в ступі, поклав якось вирізнити гостя і промовив: «Це той самий Цестій, про якого мені казали, що він не надто цінує елоквенцію вашого батька проти своєї власної». Охоплений страшним гнівом, Цицерон звелів злапати бідолашного Цестія і дати йому гарячих при ньому. Ось вам приклад непоштивого господаря.

Навіть між тими, хто, загалом беручи, цінував його неподобну проречистість, були й такі, що зауважували її хиби. Великий Брут, його приятель, називав її чалапливою і спотикливою. Промовці, ближчі до нього в часі, ганили його за звичку робити довгу паузу наприкінці періоду і витикали йому надуживання отим слід вважати. Щодо мене, то я волію коротші речення з ямбічною каденцією. Іноді темп спадає дуже рвучко, проте зрідка. Я підмітив одне місце, що й досі бринить у мене у вухах:

Далебі, мені любіша коротка старість, ніж старіння ще до

приходу старощів.

Історики для мене найпривабливіші: читати їх цікаво й легко, та й людина як така, що її я прагну пізнати, виступає в них живішою і цільнішою, ніж деінде; ми бачимо розмаїтість і правду її внутрішніх властивостей, як загалом, так і зосібна, бачимо багатоманітність засобів, якими вона користується, та напастей, які їй загрожують. Серед авторів життєписів мені ближчі ті, що більше цікавляться людськими намірами, ніж подіями, звертають увагу на те, що йде зсередини, ніж на те, що діється зовні. Ось чому Плутарх з усіх оглядів мій улюбленець. Я вже шкодую, що замість одного ми не маємо десятка Діогенів Лаерціїв чи що він не досить докладний і приступний. Мені не менш цікаво пізнати долю і життя цих великих навчителів світу, ніж розмаїття їхніх вірувань та марень.

У цих студіях (маю на увазі історію) треба розглядати всяких авторів, байдуже, давні вони чи новочасні, чужі чи наші, аби вивчати речі, взяті з різних поглядів. Цезар найбільше заслуговує на вивчення; не лише задля пізнання історії, а й з огляду на нього самого: настільки він перевищує решту істориків, не поминаючи і Саллюстія. Справді, цього письменника я читаю з дещо більшою повагою і пошаною, ніж зазвичай читаються людські витвори: то бачу в його чинах його самого і пізнаю таємницю його величі; то відчуваю чистоту і недосяжний блиск його мови, в чому він перевершив не лише всіх істориків, як твердить Цицерон, а може, й самого Цицерона. Водночас він такий щирий в оцінках, коли йдеться про ворогів, що, за винятком фальшивого світла, в якому він виставляє свої лихі чини та свої плюгаві амбіції, йому можна закинути лише те, що він неохоче говорить про себе. Справді, чи звершив би він стільки великих справ, якби вкладав у них більше зусиль, ніж про це згадує.