Мишель Монтень - Проби

При всьому цьому я дуже добре розумію, що всякому, хто вважає, як оце я, за свою кінцеву мету насолоду життєвими благами (я розумію лише основні життєві блага), треба тікати, як від чуми, від усіх цих складностей і тонкощів свавільної душі. Я ладен усіляко підносити того, чия душа складається ніби з кількох поверхів, здатна напружуватися і розслаблятися, відчуває себе однаково добре, куди б доля її не закинула, того, хто вміє підтримувати розмову з сусідою про його будову, лови чи позов, жваво гомоніти з теслею і садівником; я заздрю тим, хто уміє підійти до останнього зі своїх підлеглих і належно балакати з ним.

І аж ніяк не схвалюю ради Платона, який наставляє нас звертатися до слуг незмінно владним тоном, не дозволяючи собі ні жарту, ні невимушеності у ставленні, як з чоловіками, так і з жінками.

Бо, окрім того, про що я говорив вище, нелюдяно і вкрай несправедливо надавати такої великої ваги неістотній, дарованій нам долею перевазі, і порядки, запроваджені в оселях, де різниця між панами і челяддю відчувається найменш різко, здаються мені найкращими.

Дехто намагається підстьобнути і збудити свій розум, я — стримувати і заспокоювати його. Він помиляється лише тоді, коли збуджений.

Правиш нам про Еака рід,

Про бої біля стін Трої священної,

А хіоське в якій ціні,

Хто нагріє воду, чий прихистить нас дім,

Де б морозу Пелігнії

Ми позбулись — про те, друже, мовчиш чомусь.

Як відомо, доблесть спартанців потребувала приборкування і ніжного й солодкого звучання флейт, що вгамовували її під час битви, бо існувала небезпека, як би не перетворилась вона у нестяму і сказ — адже інші народи зазвичай використовують гучні і прикрі звуки та крики, які під'юджують і розпалюють до крайніх меж хоробрість вояків. Так і ми, як мені здається всупереч світовій думці, переважно потребуємо у нашій розумовій діяльності радше свинцю, ніж крил, радше холодності і незворушного супокою, ніж запалу і збудження. І найголовніше: вдавати з себе високовченого мужа, перебуваючи серед тих, хто не вражає вченістю, і повсякчас глаголити широкомовно — говорити на кінчику виделки — означає, по-моєму, вдавати з себе дурня. Треба пристосовуватися до щабля тих, з ким перебуваєш, й іноді прикидатися невігласом. Забудьте про виразність і тонкість: у повсякденній практиці досить толкового викладу думок. Якщо цього хочуть від вас, плазуйте по землі.

Ученим притаманно спотикатися об цей камінь. Вони люблять виставляти напоказ свою освіченість і всюди пхають свої книги. В останній час їхні писання так міцно вгніздилися в кімнатах та вухах наших дам, що як останні і не засвоїли їхнього змісту, то принаймні вдають, ніби вивчили його; про що б не зайшла мова, скільки б не був предмет її незмінним і буденним, вони користуються в розмовах і в своїх писаннях новими та вченими виразами,

Стресе, радість, гнів, тривога в їх речах —

Душі своєї тайни виливають. А далі що? А те,

Що навіть непритомніють учено!

і посилаються на Платона та святого Тому, розводячись про те, що міг би так само добре підтвердити перший зустрічний. Наука, яка не змогла проникнути до нас у душу, зосталася на кінчику язика. Якби вдячні дами захотіли повірити мені, їм було б цілком достатньо змусити нас оцінити їхні власні і вкладені в них самою природою багатства. Вони ховають свою красу під покривом чужої краси. Але ж це великий недомисел — гасити своє власне сяйво, аби випромінювати світло, запозичене зокола; вони поховали і втаїли під ворохами награного. Вони, як з пуделка. Стека, Листи. 115. Причина тут у тому, що вони недостатньо знають самих себе; у світі нема нічого прекраснішого за них; це вони оздоблюють собою мистецтва і рум'янять рум'яна. Чого їм треба, аби бути коханими і шанованими? Їм дано і вони знають більше, ніж необхідно для цього. Треба тільки трошки розворушити і оживити зачаєні у них здібності. Коли я бачу, як вони заглиблюються в риторику, юриспруденцію, логіку та інші марниці, такі нікчемні, безпорадні і непотрібні їм, у мене виникає побоювання, що чоловіки, що заохочують їх до занять нею, роблять це зумисне з наміром здобути владу над ними і на цій підставі тримати їх у своїй волі. Бо яке інше виправдання цьому міг би я підшукати? Досить з любих дам і того, що вони вміють без нашої допомоги надавати своїм очам принаду веселощів, ніжності й суворості, вкладати у свої відмови строгість, вагання і доброзичливість і розуміють без товмача палкі речі, звернені до них їхніми зітхальниками. Опанувавши цю науку, вони заправляють усім світом, і виходить, що учениці панують над своїми учителями з усією їхньою вченістю.