Мишель Монтень - Проби

Для всякого, хто вміє ґрунтовно промацати свої можливості і повною мірою використати їх, роздуми — могутній і повноцінний спосіб самопізнання; я волію самостійно кувати свою душу, а не прикрашати її позиченим добром.

Нема заняття простішого і воднораз складнішого, ніж гомоніти зі своїми думками — все залежить від того, яка розмовна душа. Найбільші душі роблять це заняття своїм ремеслом — для яких жити — це мислити. Цицерон, Тускуланські розмови, V, 28. Природа настільки сприяє цій нашій особливості, що нема нічого, чим могли б ми займатися довше, і нема діла, якому віддавались би з більшою сталістю і більшою готовністю. «У цьому, — мовить Аристотель, — і є праця богів, що творить і їхнє щастя, і наше». Читання служить саме для того, щоб, розширюючи мій кругозір, будити мою думку, аби завантажувати мій розум, а не пам'ять.

Лише небагато розмов захоплюють мене і не вимагають від мене напруження та зусиль. Правда, принада і краса захоплюють і цікавлять мене не менше, як не більше, ніж цікавість і глибина. А що всі інші балачки наганяють на мене сон і я слухаю їх лише через верх, зі мною нерідко трапляється, що, будучи при такому обміні словами, длявому і млявому, підтримуваному лише для годиться, я говорю або випалюю у відповідь таке безглуздя і такі кумедні дурниці, які не пристали б навіть дітям, або вперто одмовчуюся, виявляючи ще більшу незграбність і нелюб'язність. Часто я поринаю у замрію і заглиблююся в свої думки; окрім того, мені властиве непрохідне і геть хлоп'яцьке невігластво у багатьох буденних і загальновідомих речах. Через ці дві мої прикмети я досягнув того, що про мене розповідають принаймні п'ять чи шість цікавих історій, що виставляють мене найостаннішим дурнем на світі.

Отож, повертаючись до обраної мною теми, я мушу сказати, що ця непіддатливість і негнучкість мого душевного складу змушують мене бути ускіпливим щодо людей — мені доводиться буцімто просіювати їх через сито — і роблять мене малопридатним для заходів, що виконуються гуртом. Ми живемо серед народу і вступаємо з ним у різні стосунки; якщо його повади нестерпні для нас, якщо ми бридимося стикатися з душами ницими і банальними — а ниці і банальні душі часто бувають такими ж упорядкованими, як найвитонченіші (нікчемна мудрість, не здатна приломитися до світової глупоти), — то нам нема чого втручатися ні в наші власні, ні в чужі справи; адже і приватні і громадські справи вершаться такими самими людьми. Найпрекрасніші порухи нашої душі — це найменш напружені і найприродніші її порухи. Господи Боже! Яка неоцінима заслуга обачності для того, чиї бажання і можливості вона приводить у відповідність між собою! Нема науки кориснішої за цю! У міру сил — було улюбленим висловом і послівкою Сократа, і цей його вислів сповнений найглибшого сенсу. Треба спрямовувати наші бажання на речі доступніші, які просто у нас напохваті, і треба вміти зупинятися на цьому. Хіба не дурна примха з мого боку цуратися людей, з якими мене зв'язала доля, без яких мені годі обійтися, і тягнутися до одного, двох, що перебувають поза моїм колом, або, більше того, уперто прагнути якоїсь речі, зарані недосяжної для мене. Вдачею я м'який, чужий всякої різкості і чвані, і це легко позбавляє мене від заздрості і ворожості оточення — адже ніхто ніколи не заслуговував більшою мірою, ніж я, не скажу бути любимим, а хоча б не бути ненависним. Одначе властива мені холодність у поводженні не без підстав позбавляла мене доброзичливості декого, хто помилково і в гірший бік тлумачив цю мою рису, що, втім, їм простимо.

А тим часом я безперечно маю хист нав'язувати і підтримувати на рідкість високу і щиру дружбу. Оскільки я жадібно хапаюся за знайомства, що мені стали до мислі, жвавішаю, палко накидаюся на них, мені легко вдається зближуватися з привабливими для мене людьми і справляти на них враження, якщо я цього захочу. Щодо звичайних приятельських стосунків, то тут я дещо сухий і холодний, бо я гублю природність і гублюся, коли не лечу на всіх парусах; до того ж доля, обласкавши мене в молодості дружбою неповторною і досконалою і розбестивши її солодкістю, і справді відбила у мене смак до всіх інших її різновидів, міцно закарбувавши у свідомості, що щира дружба, як сказав один старожитній, — це тварина самотня, на зразок вепра, але аж ніяк не стадна. За вдачею мені важко віддавати себе наполовину і з усякими застереженнями. Мені чужа ота рабська і підозріла обачність, яку радять нам пильнувати в цих вимушених і недосконалих стосунках: особливо нав'язують її нам сьогодні, коли не можна висловлювати своїх переконань без фальшу чи небезпеки.