Мишель Монтень - Проби

Скажений ми народ! Не вдовольняємось тим, що весь світ лише із розголосу знає про наші вади і вибрики; то нам ще треба мандрувати до чужоземських племен, аби показати їх навіч. Поселіть трьох французів разом у лівійській пустелі: не пробудуть вони там і місяця, щоб не зчепитися за масляні вишкварки! Сказати б, ці подорожі робляться зумисне на те, аби дати чужинцям утіху милуватися на наші драми; і то найчастіше тим, хто збиткується з нашого безталання і зловтішається ним.

Ми виряджаємося до Італії вчитися фехтуванню і, важачи головою, практикуємо його, ще гаразд не навчившись. Тим часом за правилами треба спершу опанувати теорію, а потім уже братися до практики. Ми цю школу проходимо навпаки:

Гірка ота перша наука юнацька

Й проба жорстока близької війни.

Я знаю, що шермицерія має свою корисну мету (в Гишпанії, в герці двох княжат, стриєвих братів, старший, розповідає Тит Лівій, хитрощами та вправним володінням зброєю легко здолав самовпевненого молодшого брата), я переконався на власному досвіді, що дехто з тих, хто вміло орудує шпадою, демонструє чудеса хоробрості. Але то не сміливість у щирому сенсі слова, йде вона не від природної одваги, а від сприту. Лицарськість полягає у змаганні мужності, а хоробрості ніяка наука не дасть. Один із моїх приятелів, великий майстер шермицерії, обирав, маючи з кимось сутичку, таку бронь, яка позбавляла його цієї переваги і з якою все залежало від щастя і хоробрості; він не бажав, щоб перемогу приписували його вмілості, а не відвазі. За мого дитинства шляхта уникала заживати слави добрих фехтувальників, бо така слава принижувала, і не дуже радо вправлялася в цьому мистецтві хитрощів, несумісному з правдивою і вродженою чеснотою:

Не хочуть уникати і хитрити

Бійці, в бою показуючи сприт,

Удари їхні сипляться відкрито,

Та пересердя заважа разить.

Мечі зчиняють дзвін несамовитий,

Об інші ударяючись щомить.

Уперлись ноги, лиш літають руки,

Тут колють і рубають, мов звірюки.

Стрільба в ціль, турніри, герці при бар'єрі — ці подоби лицарських змагань були вправами наших батьків; а наші одноборства вважалися тим менш шляхетними, що вони змагають лише до приватної мети; на них ми тільки й робимо, що нищимо одне одного, всупереч законам і справедливості. І вони завдають лише шкоди і втрат. Куди достойніше і пристойніше вправлятися в тому, що зміцнює, а не утискує наші права, в тому, що сприяє громадській безпеці та славі.

Публій Рутилій, консул, перший запровадив військовий вишкіл для вояків з вимогою, аби умілість орудувати зброєю поєднувалася з мужністю, але не в інтересах приватних осіб, а в інтересах римського народу, для ведення війни. То була загальна, громадянська шермицерія. Опріч Цезаря, який у фарсальській битві наказав своїм бити помпейців просто в обличчя, тисячі інших верховод намагалися так само вигадати нові способи вжитку зброї, нову тактику натиску й оборони, залежно від моменту.

Філопомен засудив кулачки, де не мав собі рівних, бо підготовка до цього перебою геть-то різнилася од військового вишколу, єдиного, що його мали відбувати достойні люди. Мені так само видається, що та спритність, яку виробляють у тіла, ті випади і паради, до яких привчають молодь у модній школі, не тільки геть-то даремні, а й навіть шкідливі для лицарської практики в полі. Тим-то у нашу добу в бою послуговуються зовсім іншою зброєю — відповідного призначення. Так, скажімо, вважається недоречним, щоб шляхтич, викликаний на герць на шпадах та кинджалах, приходив у повній лицарії. Гідне уваги, що платонівський Лахес, трактуючи про військовий вишкіл, подібний до нашого, заявляє, що ніколи не бачив, аби з такої школи вийшов якийсь великий капітан чи бодай знавець військової справи. Те саме підтверджує і наш досвід; зрештою можна сказати, що вправність наших військовиків дуже приблизно пов'язана з військовим вишколом. Платон у своїй республіці забороняє навчати дітей боїв навкулачки, що їх запровадили Амік та Еней, а також інші перебої, введені Антеєм та Керкіоном, бо їхня мета не в тім, аби вдосконалювати військовий вишкіл чи сприяти йому. Але я бачу, що збився на манівці.

Цезар Маврикій [146] Маврикій (539–602) — візантійський цезар. — сновидіння та інші віщування попередили його, що він поляже від руки невідомого доти жолдака Фоки, — спитав свого зятя Філіппа, хто той Фока, яка його вдача, норови та людські риси. І коли Філіпп, перераховуючи його риси, сказав, що той нікчема і страхополох, Маврикій одразу збагнув, що Фока легко може бути вбивцею і звіром. Чому тирани такі кровожерні? Чи не тому, що вони дбають про свою безпеку? Чи не тому, що їхня нікчемна душиця вбачає найкращий засіб позбутися небезпеки в тім, аби вигубити всіх, уключно з жінками, хто лише здатен постати проти них, хто може завдати їм бодай найменшої шкоди?