Педро Аларкон - Трикутний капелюх

Історія гарної жінки мірошника та, нерозумного корехідора, взята Аларконом з популярного романсу, така ж проста й просякнута лукавим гумором та прихованою повчальністю, як і всі фабльо, шванки, фрашки народних жартівників і веселунів, завжди готових посміятися над витівкою кмітливого простолюдина, якому вдалося ошукати чванливого аристократа. Проте письменник не обмежується використанням фольклору; він надає» популярному романсу цілком нового звучання. В «Мірошнику з Аркоса» жінка поступається домаганням знатного корехідора, а обурений чоловік відплачує тим самим, спокусивши під час нічного побачення корехідорову дружину. Аларкон відмовляється від мотиву подвійної зради, лишаючи подружню честь героїв незаплямованою.

Не вилучаючи з сюжетної основи анекдотичної ситуації, письменник різко змінює характери героїв та вмотивування їхніх учинків. І не лише вимоги пристойності та скромності змушують Аларкона дещо змінити сюжет, не лише цікавий випадок на млині й кмітлива витівка дядька Лукаса мають привернути увагу читача. Проникливий, насмішкуватий письменник ставиться до людини з таким довір'ям, так великодушно прощає своїм добрим, веселим героям їхні вади й помилки, що зворушлива історія кохання дядька Лукаса та сеньї Фраскіти поступово обертається в поетичний гімн іспанському народу. Людяність мірошника та його розумної дружини торжествує над несправедливістю й насиллям, стверджуючи перемогу моральної величі народного духу.

Симпатія письменника явно на боці дядька Лукаса та Фраскіти. Працюючи над образами цих персонажів, Аларкон досягає неабиякої художньої майстерності. В повісті немає декларативних авторських описів, письменник насичує образи своїх улюблених героїв внутрішнім теплом і життям. Дядько Лукас — один з численних в іспанській літературі героїв-пікаро — кмітливих і дотепних від природи людей. «В п'ятнадцять років Лукаве потрапив у місто до єпископа, попередника теперішнього, був у нього напів-пажем, напівслугою». Подальші пригоди дядька Лукаса мало чим відрізняються від опису життєвих перипетій Ласарільйо з Тормесу, Гусмана де Альфараче та інших героїв, які протягом чотирьох століть мають незмінний успіх у читачів. Та й сам мірошник, уникаючи зустрічі з Гардуньєю, промовляє до себе такі слова: «Стережися, Пабло!», наче закликаючи на допомогу всю кмітливість героя Кеведо, «взірця пройдисвітів та шахраїв». До речі, саме ім'я славетного іспанського сатирика XVII ст. Франсіско де Кеведо неодноразово звучить на сторінках повісті, підкреслюючи її іронічний і сатиричний відтінок («дещо спрощеним доном Франсіско» називають, наприклад, дядька Лукаса відвідувачі млина).

Однак, якщо авторів шахрайського роману цікавлять всі подробиці які стосуються походеньок героїв, що дає можливість показати читачеві зворотний бік життя, то Аларкон лише нагадує про минуле мірошника. Дядько Лукас з'являється на сторінках повісті начебто в кінці своїх життєвих випробувань — у момент досягнення максимального благополуччя: млин дає непоганий прибуток, нерухоме майно оцінюється в десять тисяч реалів тощо. Не показуючи всіх можливих причин, що могли б якось впливати на дядька Лукаса, автор «Трикутного капелюха» концентрує увагу читача на стосунках героя з чарівною Фраскітою. І все ж саме мірошник є тим персонажем, про минуле якого говориться найбільш детально. Стислі екскурси в минуле героя сприяють своєрідному укрупненню образу, надаючи йому внутрішньої глибини. Дядько Лукас міг би сказати про себе словами близького йому по духу героя Бомарше: «Все бачив, усе відчув». Однак життя не притлумило в цьому іспанському Фігаро веселу і кмітливу вдачу.

Наділяючи дядька Лукаса непривабливою зовнішністю, Аларкон підкреслює, перш за все, її контраст з внутрішніми позитивними якостями персонажа. «Екстремальна ситуація», в яку потрапляє дядько Лукас, найбільш вдало сприяє виявленню саме цих рис героя.

Аларкон не боїться зробити мірошника смішним, легко і невимушено говорить про його вади, оскільки переконаний, що головна чеснота дядька Лукаса — внутрішнє благородство — завоює довір'я читача. Не знижує образу й іронічне співставлення його з Отелло, бо при зовнішній несхожості перед нами персонажі швидше однопланові, ніж контрастні. Дядько Лукас, певна річ, значно прозаїчніший, приміром, за венеціанського мавра, та людська теплота образу виключає пародійний ефект зіставлення. Скромний іспанський поселянин насправді переживає трагедію шекспірівського героя. «Мурсійський Отелло в альпаргатах» сповнений своєрідної величі в своїх переживаннях. Утрата віри в сенью Фраскіту рівнозначна для нього втраті віри і в самого себе. Наділений сильною натурою, мірошник віддає чарівній Фраскіті всю пристрасність свого почуття.