Оноре Бальзак - Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо

Ежен почервонів.

— Ежене! Ежене! Невже ви його продали чи загубили? Ой як це було б негарно!

Студент схилився до ліжка Дельфіни і сказав їй на вухо:

— Хочете знати? Ну, то слухайте! Вашому батькові, нема на що купити саван, яким його вкриють сьогодні ввечері. Я заставив вашого годинника, бо в мене більше, нічого не було.

Дельфіна прожогом скочила з ліжка, підбігла до секретера, видобула гаманець і подала Растіньякові. Потім подзвонила й крикнула:

— Я їду, їду, Ежене, тільки одягнуся! Та я була б страховищем, якби не поїхала! Ідіть, я приїду раніше за вас! Терезо! — гукнула вона свою покоївку, — попросіть пана де Нусінгена негайно зайти до мене, мені треба його бачити.

Ежен, щасливий, що може принести вмирущому звістку, що одна з дочок ось-ось приїде, прибув на вулицю Святої Женев'єви майже веселий. Він розкрив гаманець, щоб негайно заплатити візникові. В гаманці такої багатої, такої елегантної жінки було тільки сімдесят франків. Зійшовши нагору, Ежен побачив, що Б'яншон підтримує батька Горіо, а фельдшер під наглядом лікаря щось робить йому. Старому припікали спину — останній, даремний засіб медичної науки.

— Ви що-небудь відчуваєте? — спитав лікар у Горіо.

Але замість відповіді батько Горіо, побачивши студента, запитав:

— Вони їдуть, правда?

— Він ще може трохи протягнути, якщо говорить, — зауважив фельдшер.

— Так, — відповів Ежен. — Дельфіна зараз буде.

— Він увесь час кликав своїх дочок, — сказав Б'яншон. — Так благав і так кричав, щоб вони приїхали, як благають дати їм води посаджені на палю.

— Досить, — мовив лікар фельдшерові, — ніщо вже не допоможе, його не можна врятувати.

Б'яншон разом із фельдшером знову поклали вмирущого на його злиденне ліжко.

— Треба було б перемінити йому білизну, — зауважив лікар. — Хоч і немає вже надії, а все-таки людську гідність треба поважати. — Я ще прийду, Б'яншоне, — сказав він студентові. — Якщо хворий буде скаржитися на біль — змочіть йому груди опіумом.

Фельдшер і лікар вийшли.

— Ну, Ежене, більше мужності, друже! — звернувся Б'яншон до Растіньяка, коли вони лишилися самі. — Треба надіти йому чисту сорочку й перемінити постіль. Піди скажи Сільвії, щоб принесла простирала й допомогла нам.

Ежен пішов у їдальню; пані Воке і Сільвія накривали на стіл. Після перших же слів Растіньяка вдова підійшла до нього, прибравши кисло-солодкого виразу обачливої крамарки, що не хоче ні втратити своїх грошей, ні розсердити покупця.

— Любий мій пане Ежене, — почала вона, — ми з вами чудово знаємо, що в батька Горіо нема жодного су. Дати простирала людині, що ось-ось помре, це означає втратити їх, тим більше що одне й без того доведеться пожертвувати на саван. Ви мені й так винні сто сорок чотири франки, додайте сорок франків на простирала та ще деякі дрібниці, за свічку, яку вам дасть Сільвія, — разом буде не менше як двісті франків, а ними така бідна вдова, як я, не може ризикувати. Будьте справедливі, пане Ежене, я вже й так чимало втратила за останні п'ять днів, відколи мене спіткала ця напасть. Я сама дала б десять екю, аби тільки наш старенький виїхав, як ви обіцяли. Бо все це неприємно вражає моїх пансіонерів. Його краще було б відвезти у лікарню. Зрештою, поставте себе на моє місце. Мій пансіон для мене — все, це моє життя.

Ежен квапливо пішов нагору в кімнату Горіо.

— Б'яншоне, де гроші за годинник?

— Там, на столі; лишилося триста шістдесят з чимсь. Я заплатив за все, що брав сам. Ломбардна квитанція під грішми.

— Візьміть, пані Воке, — сказав Растіньяк з почуттям огиди і жаху, збігши по сходах, — одержуйте за рахунком. Пан Горіо пробуде у вас недовго, а я…

— Так, бідолаху винесуть з цього дому ногами вперед, — напівсумно-напіввесело мовила вдова, перелічуючи двісті франків.

— Годі про це! — сказав Растіньяк.

— Сільвіє, дайте простирала та йдіть допоможіть панам. — І стиха сказала Еженові: — Не забудьте ж Сільвії, вона вже дві ночі не спить.

Тільки-но Ежен відвернувся, стара побігла за куховаркою і шепнула їй на вухо:

— Візьми латані простирала з міткою сім. Їй-богу, для мертвого й це буде добре.

Ежен, що вже зійшов на кілька східців, не чув, що сказала хазяйка.

— Ну, — озвався Б'яншон, — перемінимо сорочку. Підведи його.

Ежен став у головах, підтримуючи вмирущого за плечі; Б'яншон зняв з нього сорочку; бідолаха зробив рух, ніби хотів щось захистити на грудях, і жалісно заквилив, наче тварина від сильного болю.

— Ах, он воно що! — здогадався Б'яншон. — Він шукає волосяний ланцюжок і медальйон, якого ми зняли, коли робили припікання. Бідолаха! Треба повернути йому медальйон. Він на каміні.