Оноре Бальзак - Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо

— Я їх благословляю, — насилу вимовив Горіо, — благословляю. — І зомлів.

В цю мить увійшов Б'яншон.

— Я зустрів Крістофа, — сказав Б'яншон, — зараз він приведе тобі візника.

Потім він глянув на хворого, підняв йому повіки, і обидва студенти побачили каламутні, згаслі очі.

— Здається, він уже не прийде до пам'яті. — Б'яншон помацав пульс, поклав руку на серце хворого. — Машина ще працює, але в його стані це нещастя. Йому краще було б умерти.

— Так, правда, — сказав Растіньяк.

— Що з тобою? Ти блідий як смерть.

— Друже мій, я щойно чув такі крики, такі нарікання! Та є ж Бог! О так, Бог є, і він зробить світ кращим, бо земля наша — безглуздя. Якби усе це не було таке трагічне, я б розплакався, але увесь немов закам'янів від жаху.

— Слухай, тут багато чого буде потрібно, де взяти грошей?

Растіньяк витяг свого годинника.

— Візьми й застав його швиденько. Я не хочу затримуватися по дорозі, щоб не втрачати жодної хвилинки, а Крістоф ось-ось прийде. В мене немає ні ліара, треба буде заплатити візникові, коли я повернуся.

Растіньяк побіг сходами вниз і поїхав на Гельдерську вулицю до пані де Ресто. По дорозі його уява, вражена жахливим видовищем, свідком якого він був, розпалювала в ньому обурення. Коли він увійшов у передпокій і спитав графиню де Ресто, йому відповіли, що вона не приймає.

— Але я приїхав від її батька, він умирає, — сказав він лакею.

— Пане, ми дістали від графа найсуворіший наказ…

— Якщо пан де Ресто вдома, передайте йому, в якому стані його тесть, і скажіть, що мені треба з ним негайно поговорити.

Ежен чекав дуже довго.

«Можливо, в цю хвилину старий уже конає», — подумав він.

Нарешті лакей провів Ежена у вітальню, де пан де Ресто, стоячи перед згаслим каміном, чекав його, але не запросив сісти.

— Графе, — звернувся до нього Растіньяк, — ваш тесть умирає в бридкій конурі, не маючи жодного су на дрова. Перед смертю він хоче бачити дочку…

— Пане, — холодно відповів граф де Ресто, — ви мали змогу помітити, що я почуваю дуже мало приязні до пана Горіо. Він виявляв надмірну поблажливість до пані де Ресто. Через нього я нещасливий, у ньому я вбачаю ворога мого спокою. Мені байдуже, житиме він чи помре. Такі мої почуття до нього. Нехай мене гудить світ. Я зневажаю думку світу. В мене є важливіші справи, ніж турбуватися про те, що подумають про мене якісь дурні чи байдужі мені люди. Пані де Ресто в такому стані, що не може поїхати, та й я не хочу, щоб вона відлучалася з дому. Скажіть її батькові, що вона приїде до нього, коли виконає свої обов'язки щодо мене і моєї дитини. Якщо вона любить свого батька, то може бути вільна через кілька секунд.

— Графе, не мені судити про вашу поведінку, ви маєте владу над вашою дружиною. Але чи можу я розраховувати на ваше слово? Обіцяйте мені лише переказати графині: її батько не проживе й дня і він прокляв її за те, що вона не прийшла до його смертного ложа.

— Скажіть їй це самі, — відповів пан Де Ресто, вражений обуренням, що звучало в Еженових словах.

Граф провів Растіньяка в кімнату, де звичайно перебувала графиня; він побачив її в сльозах; вона сиділа, відкинувшись на спинку крісла, мов засуджена до страти. Еженові стало жаль її. Перш ніж глянути на Растіньяка, пані де Ресто кинула на свого чоловіка боязкий погляд, що виявляв цілковитий занепад сил, зламаних моральною й фізичною тиранією. Граф кивнув, і вона зрозуміла, що їй дозволено говорити.

— Пане, я все чула. Скажіть батькові, що коли б він знав, у якому я стані, то простив би мені. Я й уявити собі не могла такої муки, у мене вже немає сили, але я чинитиму опір до кінця, — сказала вона і глянула на графа. — Я — мати! Скажіть батькові, що я йому нічим не завинила, хоч зовні це ніби й не так, — в розпачі крикнула вона студентові.

Ежен уклонився подружжю, догадуючись про жахливу кризу, яку переживала графиня, і вийшов приголомшений. Тон графа де Ресто свідчив про марність його спроби, і Ежен зрозумів, що Анастазі втратила свободу.

Він поспішив до пані де Нусінген і застав її в ліжку.

— Я захворіла, любий мій, — сказала вона, — застудилась, повертаючись з балу, боюся запалення легенів і чекаю на лікаря…

— Хоча б ви були однією ногою в могилі, — перебив її Ежен, — ви повинні з'явитися до батька. Він кличе вас. Якби ви чули хоч найтихіший його зойк, ви б забули про свою хворобу.

— Ежене, може, мій батько й не такий хворий, як ви кажете, та я була б у розпачі, коли б ви хоч трошечки розчарувалися в мені, тож зроблю так, як ви скажете. Тільки я знаю, що він помре з горя, якщо моя хвороба після цієї поїздки стане смертельна. Гаразд! Я поїду, як тільки приїде лікар. А де ж ваш годинник? — спитала вона, побачивши, що ланцюжка нема.