Секретар мирового суду Гурдон, маленький, кволий чоловічок, в якого всі риси обличчя збиралися навколо носа, так що ніс здавався вихідним пунктом для лоба, щік і губ, які прикріплялися до нього, цілком так само, як влоговини гори тягнуться від її вершка, вважався одним з видатних поетів Бургундії, свого роду Піроном [95]. Завдяки цій подвійній славі обох братів, про них казали в департаментському центрі:
— У нас у Суланжі є два брати Гурдони, обидва дуже визначні люди, які посіли б видатне місце і в Парижі.
Секретар суду був першокласним гравцем у більбоке, і ця манія породила в нього іншу манію — оспівати цю гру, що робила фурор у XVIII столітті. Манії в медіократів часто йдуть парами. Гурдон-молодший породив свою поему за царювання Наполеона. Чи не каже вам це, до якої здорової та розсудливої школи він належав? Люс де-Лансіваль, Парні, Сен-Ламбер, Руше, Віже, Андрійо, Бершу були його героями [96]. Деліль був для нього богом, аж поки вище суланжське товариство не зняло питання, чи не перевершує Гурдон Деліля, після чого секретар з перебільшеною ввічливістю завжди звав його паном абатом Делілем.
Поеми, написані між 1780 і 1814 роками, були скроєні за однією моделлю, і поема, присвячена більбоке, дасть виразне уявлення про всі. Вони були в певному роді фокусом. «Налой» [97]слід вважати Сатурном цього недоношеного покоління жартівливих поем, мало не всіх на чотири пісні, бо доведення їх обсягу до шести визнавалося перевантаженням сюжету.
Поема Гурдона, названа «Більбокеїдою», точно підкорялась поетиці департаментських творів, незмінних у своїх тотожних правилах; вони в першій пісні містять опис оспівуваного предмета, починаючись, як у Гурдона, зверненням, прикладом якого можуть бути такі рядки:
Оспівую я гру, ніжнішу ігор шумних
Для юних і старих, для дурнів і розумних,
Де кулю на вістря досвідчена рука
Одною з двох дірок ізльоту натика,
Цю чарівну ігру, з нудьги найкращі ліки,—
Їй заздрить Паламед [98], вигадник той великий.
О музо радощів, амурів та забав,
Спустися в суд, де я, слуга Феміди й прав,
На гербовий папір свої заношу рими,
Розваж мене…
Визначивши гру, описавши найкрасивіші з відомих більбоке; давши зрозуміти, яку важливу роль колись відіграла вона в розвитку «Зеленої мавпи» й інших токарних майстерень; з'ясувавши, нарешті, яке відношення має ця гра до статики, Гурдон закінчував свою першу пісню таким висновком, що вам нагадає заключні рядки першої пісні всіх таких поем:
Мистецтво і сама божественна Наука
Отак примушують служить собі предмет,
Що, крім пустих розваг, не знав ще інших мет.
Другу пісню, присвячену, як завжди, описові різноманітних способів поведінки з предметом і переваг, які можна мати з ним біля жінок і в світі, цілком вгадають любителі цієї вченої літератури з однієї наведеної нижче цитати, яка змальовує гравця, що вправляється на очах коханого предмета :
Погляньте — он гравець, серед юрби німої,
Очей не зводячи із кулі кістяної,
Чекає, щоб прийшла найвлучніша з хвилин,
Пильнує точності найменших рухів він.
Ось тричі куля та параболу зробила,
Торкнулась ідола, мов запашне кадило.
Але незграбний диск враз на кулак упав,—
Страждання в пальці він цілунком вгамував.
Невдячний! Хоч тобі і поболіло трішки,
Зате вдостоєний ти був її усмішки!
Саме ця картина, гідна Вергілія, збудила питання про вищість Деліля над Гурдоном. Слово «диск», яке заперечував поважний Брюне, дало матеріал для дискусій, що тривали одинадцять місяців; але Гурдон-учений на одному з вечорів, коли з обох сторін пристрасті розпалилися мало не до червоного, знищив партію антидискістів таким своїм зауваженням:
— Місяць, який поети звуть диском, насправді — куля.
— Звідки ви знаєте? — відповів Брюне. — Ми ж завжди бачимо тільки один його бік.
Третя пісня містила в собі обов'язкову розповідь, славетний анекдот про більбоке. Усі знають напам'ять цей анекдот; він зв'язаний з одним видатним міністром Людовіка XVI; але згідно з формулою, освяченою газетою «Деба» в роки з 1810 по 1814 для вихваляння цього сорту громадських робіт, «анекдот запозичив нову чарівність у поезії і у красот, яких автор зумів надати йому».
Четверта пісня, де підсумовувався весь твір, закінчувалася такими сміливими рядками, що не підлягали опублікуванню у 1810–1814 роках, але побачили світ у 1824 році, після смерті Наполеона:
Так смів співати я в часи тривоги й бою.
Якби народи всі, щоб пробудити сміх,
Не знали іншого, крім чарівних утіх,—
Бургундія тоді з віків журби своєї
Знов повернулась би до днів Сатурна й Реї!
Читать дальше