Михайло Стельмах - Вибрані твори

— Ось тобі, відьмо з Лисої гори, — криво глянув бандит на молодицю і витер шаблю об моріг. Але жінка не промовила ні слова. Зі стогоном, схопивши голову руками, опустилась на коліна.

— Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, — примружився Крупяк.

— Хто він такий?

— Хто ж, як не наш! Курінним батьком був при Скоропадському.

Витерши шаблю, бандит підійшов до полотна, почав по-хазяйськи туго змотувати його в сувій. Тепер ніхто йому не заважав — жінка не підводилась з колін. Оточена дітьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневі сутінки скрадували контури застиглих у горі постатей.

Недалеко від перемілу, що хвилясте просвічувався світлою жовтизною, поставили ятері і повернули до берега. За обшивкою важкої плоскодонки сумовито зітхала вода. З кожним разом течія все скупіше тріпотіла золотими прожилками, на береги починало спускатись надвечір'я. Обличчя Тимофія Горицвіта і Свирида Мірошниченка, вбираючи в себе мінливі барви, здавалося, помолодшали; навіть суворість, оповита зеленавим світлом, ставала м'якшою. Припнули човен і стежкою піднялися на поле.

На гранітну мускулясту кручу, що обривалася біля самого Бугу, розгонисте вилетів вершник в будьонівці і, здибивши коня, застиг на крутому іскристому виступі.

— Добрий вячор, громадзяни! — співучо привітався з Мірошниченком і Горицвітом. — На свою зямельку приїхали? — Над високим лобом, як гніздо на вітрах, перегойдувався розкішний льняний чуб, а молоді, невтомлені очі палахкотіли завзятими синіми огниками, пильно оглядаючи і людей і широкі простори.

— На свою, — примружившись, відповів Тимофій, і щось аж дрогнуло біля серця, так дрогнуло, наче він уперше почув ці повновісні слова. «Що ж воно таке?» — прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи задиркуватого, веселого і впевненого обличчя червоноармійця. І раптом Тимофій аж прояснився, відчуваючи, як свіжі думки по-новому розкривали йому саме слово — земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами і кривавими клинцями навіки відвалювалася на поля дукачів, усім, усім відрізнялася від нового наділу. Тепер його земля була не окривдженою сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману, ставала на виду усіх людей. І цьому молодому воїну видно і так само радісно, що Тимофій отримав ниву, як Тимофієві радісно, що і в Білорусії, напевне, зараз великий комнезам стверджує закони Леніна, наділяє бідняцьким синам надійні поля.

— А ви вже у себе отримали землю? — хвилюючись, підійшов ближче до червоноармійця.

— Маці пише: аж чатире десятини наділили. Над самою речкою.

— Над самою річкою? Як і нам! — чогось зрадів Тимофій.

— Хоч і стара я стала, пише маці, а тепер жиць хочацця, — продовжував своє червоноармієць і засміявся, блиснувши піввінчиком чистих зубів.

— Поля родючі у вас?

— Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзі вольния.

— То вірно. І старий правду чує… Чорнозем у вас?

— Піски і болота.

— Шкода. Пшениця, значить, не родить, — аж зітхнув. — Ви торфу, торфу в ці піски. Він силу має, дарма що травиця.

— Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся.

— То таке діло, — погодився Тимофій. — Додому скоро?

— Пакуль ворогів не доканаєм. Словом, скоро. — Пругко підвівся на стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, і пісня надвечірньою задумою почала розтікатись полями:

«З беражком не ровная», — в думці повторив слова і мелодію Тимофій.

Завернувши коні од самотнього перестояного озерця пізнього проса, підійшов до кручі, поглянув у далечінь.

За рікою привільне, широко розкинулось зелене Забужжя, порізане хвилястими зарогами, обсіяне невеликими округлими вирками. У червоно-блакитному надвечір'ї чітко вирізьблялося обшарпане, відкрите всім вітрам село Івчанка, що споконвіку робило на безкраїх ланах поміщика Колчака. Немилосердні лапища війни і злиднів не минули села: напіврозвалені халупи вростали у землю, світилися ребрами лат, умирали на очах, як отой промінь на крихітному віконці найближчої будівлі. Одначе зрідка біліли і свіжі зруби: видно, пішов панський ліс на наймитські хати.

— Що, любуєшся?.. Неначе писанка село? — ніби одгадавши його думи, промовив Свирид Яковлевич.