Михайло Стельмах - Вибрані твори

— А нащо ми тобі? — ніби дивуючись, озивається від дровітні тато.

— Просимо, дорогий муже, і тебе, сину, до хати, — з таким усміхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться підбігти до неї і поцілувати руку.

— Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? — удавано строго допитується тато.

— Це ж люблячи вас! А кого любиш — навіть коцюби не пожалієш, — грає мати розквітлими очима і дає нам дорогу.

— Ти диви! — похитує батько головою і, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чудні ці дорослі.

Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. Її бідність скрасили і вишиті рушники, і кетяги калини, і запашне сіно на покуті, й свят-вечірній стіл. На ньому зараз лежать три хлібини, грудка солі, височіє стос гречаних млинців і стоять з різними пісними стравами ті святешні мальовані полумиски, що бажають добрим людям і здоров'я, і щастя, і червоного цвіту.

Батько перший заходить за стіл, оглядає всі страви, від куті з маком до миски з бобом, і поглядом дякує матері за її старання… А який він поважний стає, навіть не посміхнеться, коли виносить корівчині покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечір. Ось він і бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:

— Прямо не біб, а срібні карбованці.

Глянув я на миску, — і справді лежав у ній біб срібними монетами.

Та найбільш урочиста хвилина прийшла тоді, як тато з бичем від ціпа став на порозі під гіллям ясенів, на які позліталися зорі. Ось він поглянув у засніжену далечінь, що горбилась за селом, і тихо покликав мороза:

— Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!

Я застигаю біля тата і не вірю, але трохи й вірю, що на дорозі, висвічуючи туманом бороди, може об'явитися з мішком за плечима Дід Мороз і підійти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гіллі ворушаться зорі й обтрушують та й обтрушують срібну паморозь.

— Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти! — вже голосніше покликав тато.

Але й після цього ні на вулиці, ні на городах не обізвалися кроки дідугана. Батько ще й втретє покликав його, та він, мабуть, забарився на якійсь лісовій чи степовій дорозі. І тоді тато уже грізно наказав йому:

— А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, і не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: іди краще на круті гори, на моря, на ліси, нам шкоди не роби!

Далі батько кликав сірого вовка. Він теж не поспішав, маючи свій клопіт у лісах. Не квапились на кутю чорні бурі та злі вітри. І тато заклинав їх:

— А не йдете, чорні бурі і злі вітри, на вечерю, то йдіть собі в безвість, хліба не здувайте, полукіпків не валяйте, стріх не зривайте!

Потім тато навстіж відчиняє наші скрипливі ворота: а може, приб'ється яка добра людина з дороги, то й погріє душу теплою стравою. І тільки після цього ми йдемо вечеряти.

Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподівання батьків. Оті великі надії на хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі сходяться і сходяться в нашій хатині, що й справді починаєш вірити: настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото прясти, а сиві срібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги.

Аж ось на вулиці обізвалися колядники. Я перший вибігаю надвір. Колядники вже підійшли до хати тітки Дарки — звіздоноша, «береза» й міхоноша попереду, а «коза» й «дід» у страшній машкарі позаду. І чого тільки не виробляють ота «коза» й вертлявий «дід», лякаючи дорослих і дітей. Та ось задзвонив дзвонар — і всі притихли, з'юрмилися біля вікон, а зеленкуватими й синіми снігами, скільки світу видно, покотилися, задзвеніли молоді голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселі:

Яка не є убога наша хатинка, а і їй колядники наспівали щастя, наспівали, що в нашому дворі будуть стояти і місяць, і ясна зоря…

Гай-гай, куди відійшли ті далекі роки? Вже одних колядників забрали войни, других — сира земля, треті стали дідами, а й досі віриться, що в твоєму дворі, біля тебе, стояли з одного боку місяць, з другого — ясна зоря…

По всьому селі порозходились колядники, до кожної хати звіздоносці прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он біля Зарічки обізвалася сива давнина, коли хмари ворогів обкрадали наше сонце і землю: