Михайло Стельмах - Вибрані твори

— А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.

— Правда? — радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.

— Правда, дядьку.

— Ну, спасибі, спасибі, — дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.

Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.

Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:

— Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?

Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.

— Красивий, красивий, — підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.

Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку — землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.

— Ти куди отак метеш?

— Чого це мету?

— А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?

— Я назад не дивлюся.

— Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком — і на ковзанку?

— Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.

— Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?

— Чого б вона мала надокучити?

— Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?

— А ви й не знаєте? — відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.

— Ні, поки що не знаю.

— То пояснити?

— Пояснюй.

— За те, що в моїй голові меншає полови.

— От чого не бачу, того не бачу.

Я роблено зітхаю:

— Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.

— Яким же ти язиканем став! — дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. — А тепер — гайда додому.

Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.

— Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.

— Не переробився?

На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:

— Треба, Михайлику, змолоти гречки, — поворухнув на плечах свого кулика.

— На жорнах? — питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.

— Ні, на вітряку.

— На вітряку? — оживаю трохи. — Ми з вами поїдемо на вітряк?

— Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся — продався, — і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.

— На чому ж я поїду?

Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:

— Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.

— Аби ж ви так завжди казали.

— Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?

— Еге, догадаєшся, що у вас…

— Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?

— Де моє не пропадало! Поїду, тату!

— О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.

— Та хіба ж я не ваша дитина? — одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю «лепетун» і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою…

От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги:

— Ти ж не лети, як без голови, бо впрієш і простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум під чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вітряка, не вергай клунок поперед себе, бо підірвешся і треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увійдеш у вітряк, скинь шапку і поздоровкайся по-людськи. І не гасай від мучника до коша; вітру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. І не забувай…

— Не забуду, мамо, — одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата і вихоплююсь за ворота, що й досі мають звичку розмовляти з вітрами й морозом. А за ворітьми ширшає день, переганяє аж до неба підсинені тіні, а в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час.