Михайло Стельмах - Вибрані твори

За щоденними клопотами і роботою Докія не помітила, як Дмитро з півпарубка парубком став. Інші хлопці в його літах вже під вікнами товклися, де збиралися дівчата на годенки, а він з ранку до вечора порався по господарству — хазяйновитий вдався, що всі сусіди завидували, — їздив у фурманку на цукроварню по жом чи маляс, столярував, у вільну ж годину за книжку брався. Небагатої науки пройшов — церковно-приходську закінчив, та до книжки був падкий. І коли восени 1921 року в село до них приїхав новий учитель Григорій Марченко, Дмитро зачастив до нього.

— Дмитре, чи не попом, значить, думаєш бути? — часто сміявся з нього сусіда підліток Варивон.

— Де там! Не нам в спідниці ходити. Хочу такої науки дійти, щоб готові паляниці на полі родили.

— Тоді мене візьми, значить, паляниці їсти. — Варивон хитрувато закручував куцими пальцями цигарку, а оком косив на своє подвір'я — щоб хтось з домашніх не побачив. — А то вже й забув, які вони, ці паляниці, значить, на смак бувають. Рік прослужив у попа і хоч би тобі раз попадя на свято переміну житньому глевтякові видумала. От настав Великдень. З гробків хурами почали возити попові паски та крашанки. Замкнула їх попадя на замок в коморі, а нас ще різдвяними книшами душить. Позасихали вони, як залізо, позацвітали — не вгризеш. Ну, слава богу, казав же ж наш піп, в стіні комори невеликий проріз був. Приладнав я з дроту ключку і почав тягати паски для своїх хлопців. І так, скажи, наловчився, що тільки цокну дротиною, а вже паска, як рибина з фабричного гачка, ніяк не зірветься. Посвяткували ми тоді добре, і попадя не нахвалиться своїми наймитами: менше хліба стали їсти. Дорожилася вона тими пасками, доки вони зеленню не взялися — аж позросталися од цвілі. А потім якось пізнього вечора, щоб ніхто не бачив, Сергієнко повивозив їх і в Буг повикидав. Отака-то комерція, значить, буває…

— А чого це піп так репетував позавчора?

— Умови не хотів складати. Приїхав дорогий товариш з Робітземлісу — за наші права заступився. Так попа ледве родимець не вхопив. Потім цілу ніч з куркулями пиячив і радився, як би найменшу ціну в трудугоди вписати. Але сільрада так його при людях провчила, що він і камилавку загубив, і частини прихожан позбувся. Знаєш, як Свирид Яковлевич уміє відчитати… Отакий наш піп.

— Недарма кажуть про нього: святий та божий, на чорта схожий.

— Думаєш, обновлення ікони не його справа?

Дмитро засміявся.

— В «Рабоче-крестьянской газете» прочитав інтересний документ. Петра Великого повідомили, що в одного старовіра ікона пускає сльози. А Петро Великий і написав резолюцію «Хай ікона перестане плакати, а то в старовіра заплаче те місце, через яке втлумачувались вірнопідданчі почуття». Після цього ікона перестала плакати.»

— Путяща резолюція, — розвеселився Варивон. — В тебе є щось почитати?

Любив Дмитро у зимовий вечір, заклавши на ніч худобі, сісти на лаві, підперти руками голову і читати про себе, ледве помітно ворушачи губами.

— Прочитай, сину, що-небудь вголос, — відірветься мати від пряжі.

Підведе голову від книги, ще розмірковуючи над чимсь, зашарудить твердими негнучкими пальцями по сторінках і запитає:

— Вам про господарство, може?

— Нащо мені про господарство, і так щогодини в очах стоїть тобі. «Кобзаря» почни.

В'ється, фуркоче джмелем над долівкою веретено, невеликим вогничком кліпає каганець, і глухуватий чіткий голос Дмитра віддаляється, перед очима простеляться далекі світи, і слово добирається до самого серця та й сльозою інколи прокотиться по вдовиній щоці.

— Ще в тебе, Дмитре, є які книжки?

— Про Леніна, Володимира Ілліча.

— Прочитай, сину: напрацювався, натрудився, намучився чоловік… Як здоров'я його?..

І знову глухуватий голос відкочується в далекі світи, і вже, здається, кожною деревиною хати перехитують, передзвонюють сибірські вітри і сніги. А з тої метелиці випливають примружені розумні очі невсипущого трудівника, що зогрів кожне село, кожну оселю своїм добрим серцем і усміхом.

В задумі проведе рукою по чубатій голові сина і не помітить насмішкуватого погляду: наче маленького гладить. Еге ж, все їй здавалось, що Дмитро ще невеликий. І тільки весною здивувалась і зачудувалась: коли виріс такий?

Якось погожого дня вона знадвору білила хату. І не почула, як на подвір'я увійшов Дмитро з чобітьми за плечима — першими чобітьми, заробленими власним мозолем.

— Як пошив швець? Не тісні?

— Наче добре показує. В ході треба спробувати, — ніби байдуже відповів.