Чарльз Діккенс - Тяжкі часи

У цьому місті не було жодного примітного куточка, що міг би оживити мертвий краєвид грою барв, диханням живого життя. «В’язниця могла б бути лікарнею, лікарня в’язницею, ратуша або в’язницею, або лікарнею, або і тим і тим відразу, або ж іще чим-небудь», так самісінько й люди, що мірно ступали попід стінами нудних одноманітних будинків з однаковими вікнами й дверима, були такі подібні одне до одного й до навколишніх речей, що не лишалось ніякої змоги вирізнити їх з «матеріального образу міста».

В романі «Тяжкі часи» Діккенс зумів досягти такого рівня художньої індивідуалізації, що дозволяє читачеві крізь призму соціальних і класових конфліктів побачити неповторну людську сутність героїв. І тут не можна не згадати мудрих слів Івана Франка: «Ціль поезії є — викликати в душі читателя живі образи тих людей та речей, котрі нам малює поет… Так саме в живих образах теперішній поет змалює нам і злого, і доброго чоловіка, пана, і хлопа, і єврея, і то не жодного «загального» пана або єврея, але того пана або єврея, котрого він там і там, тоді й тоді бачив, знав, з котрим розмовляв, покаже нам його з його осібним ходом, в його одежі, з його способом говорення, з його поступками. Се називається латинським словом «індивідуалізовання». Великі сучасні поети, як Діккенс… навіть мертві речі — море, сад, скелі, степ, ба навіть найменші дрібниці, як склеп з сиром, ринштік з брудною водою, гіпсову кітку, котрою притискають папір на столі, і т. д. — малюють так, що надають таким речам осібні індивідуальні риси, що одна така річ являється нам зовсім не подібною на другі» [6] Іван Франко. Із поезій Павла Думки. Твори в 20-ти томах, т. XVI. К., 1955, стор. 157–158. .

Коли з цією міркою підійти до проблеми індивідуалізації, то ми переконаємося, що в «Тяжких часах» маємо справу з типовими й воднораз наділеними всіма рисами художньої неповторності людськими характерами та образами речей. Одначе коли в таких твоpax, як «Девід Коштерфілд», «Мартін Чезлвіт», «Домбі і син», речі, ставши «додатком людини», доповнюють її портретну характеристику, то в «Тяжких часах», романі, в якому Діккенс пробує намацати шляхи до подолання стихії відчуження, він знаходить і нові естетичні засоби для розкриття її сутності. Саме через це таке двовимірне, геометричне зображування людей і предметів, коли ота зречевлена особистість зливається з «одухотвореними» речами, і є необхідний модус індивідуалізації людських характерів і суспільних конфліктів, породжених феноменом відчуження, що самою своєю природою являє деструктивну силу відносно живої людської індивідуальності.

Ця невідповідність і визначає об’єктивно трагічну, але суб’єктивно комічну контроверзу між живим життям і автоматизмом механічного буття, такого типового для пізніх стадій капіталізму. Ця нерозв’язна суперечність визначала природу безжальних гротесків Діккенса в «Тяжких часах». Але ще задовго до появи в світ цього твору Гоголь у розширеній метафорі, що становить фінальний епізод «Сорочинського ярмарку», розкрив саму квінтесенцію того різновиду руйнівного й воднораз творчого сміху, що стане невід’ємним складником не тільки Діккенсового гротеску, а й поетики критичного реалізму XIX сторіччя загалом: «Дивне, невимовне почуття опанувало б глядача, коли б він побачив, як від одного удару скрипалевого смичка… люди, на чиїх похмурих обличчях, здається, зроду не майнула усмішка, притупували ногами й поводили плечима. Все кружляло. Все танцювало. Та ще дивніше, ще нез’ясовніше почуття збудилось би в глибині душі при погляді на бабусь, на чиїх староденних обличчях віяла байдужість могили, бабусь, що тислися поміж новою, сміхотливою, живою людністю… Навіть без дитячої радості, без іскри співчуття, бо їх самий лише хміль, як механік свого безживного автомата, змушує робити щось подібне до людського, вони тихо похитували захмелілими головами, пританцьовуючи за веселим людом (Підкреслення моє. — З. Л.)… Гук, регіт, пісні лунали тихіше й тихіше. Смичок умирав, слабнучи й гублячи невиразні згуки в порожнечі повітря. Ще чулося десь тупання, щось подібне до гомону далекого моря, і скоро всюди стало пусто й глухо… Чи не так і радість, прекрасна й нестала гостя, відлітає від нас, і дарма одинокий згук сподівається виразити веселість? У власному відлунні чує вже він смуток і пустелю й нестямно вслухається в нього».

Така якраз картина розкривається перед нами й у «Тяжких часах». Міняються тільки акценти. На краєвидах непроглядної нуди й туги, що постають перед нами на перших сторінках роману, пробиваються зелені паростки нового життя, які, коли настане тому час, розростуться так, що сховають від очей потворне громадище механізованого буття, позбавлене будь-якого людського змісту. І справді, там, де «з ранку до вечора все стугоніло й двигтіло й де толок паровика безперестану ходив угору та вниз, немов голова тихобожевільного слона», автомати, що зовсім недавно вважали себе за людей, у такт йому, мов страшні гоголівські бабусі, робили якісь безглузді рухи, спрямовувані не почуттям, не розумом, а самою лише фальшивою «необхідністю», помалу пробиваються живі голоси.