Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів

— Джон подався до Британської Колумбії, бо йому хотілося в Каліфорнію. Він побоюється, що в Каліфорнії надто гарно.

— Он як, — озвався Вел. — Я бачу, до нього повертається почуття гумору.

— Він купив ділянку землі і запрошує туди матір.

— Що вона там робитиме?

— Буде біля Джона — більше їй нічого не треба. Ти й досі вважаєш, що так воно буде краще?

Лукаві Велові очі звузились і стали сірими блискітками між темних вій.

— Флер йому не пара. Вона не так вихована.

— Бідолашна маленька Флер! — зітхнула Голлі.

Справді, обставини цього шлюбу досить таки дивні. Цьому юнакові, Монту, Флер дісталася рикошетом, коли вона була у відчаї від загибелі свого корабля. Якби не ця катастрофа, Монт, як висловився Вел, не мав би ніякісіньких шансів. Важко збагнути, що діється в душі нареченої, споглядаючи ззаду її фату, і очі Голлі почали вивчати загальну картину цього християнського вінчання. Одружившись із любові і щаслива в подружньому житті, вона з жахом думала про нещасливі шлюби. Зрештою, заміжжя Флер могло б виявитись і вдалим, але все залежить від волі випадку; а освячувати волю випадку шаблонно-церковною благодаттю перед натовпом фешенебельних вільнодумців — адже, так пишно повбиравшись, усі вони думають аж надто вільно, якщо взагалі думають, — здавалося їй найближчою подобою гріха, який можна уявити собі у час, що заперечує існування гріхів. Голлі перевела погляд із священика (він був з роду Чаруелів — Форсайти ще не дали світові жодного священнослужителя) на Вела, який сидів поряд і думав — вона була певна цього — про мейфляйську кобилу, що йде п'ятнадцять до одного на кубок Кембріджшіра. Погляд її ковзнув далі і затримався на профілі дев'ятого баронета, який саме вдавав, що стоїть навколішки. Вона помітила складку над колінами, де він підтягнув штани, і подумала: «А Вел забув підтягнути свої!» Потім спрямувала погляд на лаву попереду, де сиділа пишнотіла Вініфред, що вклала у свій туалет усе натхнення, на яке була здатна, і далі на Сомса й Аннет, що стояли поруч навколішки. На її устах промайнула легенька усмішка: Проспер Профон, повернувшись із тихоокеанської подорожі по Ла-Маншу, напевно, теж стоїть навколішки десь у задніх рядах. Так, дивна «невеличка» справа, невідомо, що з неї вийде в майбутньому, але вона відбувається в пристойній церкві й завтра про неї буде повідомлено в пристойних газетах.

Заспівали псалом; Голлі чула, як по той бік проходу дев'ятий баронет співав про полчища мідійців. Її мізинець торкнувся великого пальця Вела — у них був один молитовник на двох — і по її тілу пробіг легенький дрож, як бувало двадцять років тому. Вел нахилився й шепнув:

— А пам'ятаєш пацюка?

Пацюка на їхній весільній церемонії в Капській колонії, що чистив свої вуса за столом реєстратора! І Голлі міцно стисла великий палець Вела між своїм середнім пальцем і мізинцем.

Псалом доспівали, і священик почав проповідь. Він нагадав гостям, у які небезпечні часи ми живемо і які хибні думки висловила палата лордів, обговорюючи новий законопроект про розлучення.

— Всі ми солдати, — сказав він, звертаючись до присутніх, — що сидять в окопах під отруйними газами Князя темряви, і ми повинні бути мужніми. Мета шлюбу — діти, а не просто гріховне щастя.

В очах Голлі затанцювали бісики — у Вела злипалися повіки. Треба щось зробити, а то він захропе. І вона почала щипати його за литку, аж поки він злякано здригнувся.

Проповідь закінчилася, небезпека минула. Уже розписувалися в ризниці; всі заворушилися, загули.

Позаду пролунав голос:

— Чи витримає вона дистанцію?

— Хто це такий? — пошепки спитала Голлі.

— Старий Джордж Форсайт!

Статечно повернувши голову, Голлі подивилася на того, про кого їй так багато доводилося чути. Недавно прибувши з Південної Африки і не знайома ні з ким із своїх родичів, вона при зустрічі дивилася на них з майже дитячою цікавістю. Джордж був дуже тілистий і дуже елегантний; від його погляду у неї з'являлося дивне почуття, наче вона напівгола.

— Стартують! — почула вона його голос.

Молодята сходили з вівтаря. Голлі спочатку глянула на обличчя Майкла Монта. Його губи й вуха посіпувались, очі, що дивилися то під ноги, то на руку, що лежала на його руці, раптом втупилися вперед, ніби побачили перед собою дула гвинтівок. І Голлі здавалося, ніби він захмелів. А Флер! Вона була зовсім інша. Дівчина зберігала цілковитий спокій і в своїй білій сукні й фаті, крізь яку просвічувало темно-каштанове волосся з гривкою, була ще вродливіша, ніж завжди; скромно приплющені повіки затінювали погляд темно-карих очей. Здавалося, тілом вона тут. Але де блукала її душа? Проходячи мимо, Флер підвела повіки — неспокійний блиск її білків закарбувався в пам'яті Голлі, як тріпотіння крил пташки, що потрапила в клітку.