Франсуа Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

Моріак був захоплений подвигом французького народу в боротьбі з окупантами. Він констатував, що «один лише клас — клас робітників — у своїй масі залишився вірним сплюндрованій Франції».

В дні перемоги Моріак вітав Червону Армію, «червону від крові, яку вона пролила, рятуючи Європу». Про це писала «Юманіте» в некролозі на смерть письменника 2. ІХ.1970 року.

Протягом 50–60-х років Моріак не кидає пера публіциста, палко реагуючи на події сучасності. «Смерть — єдина з моїх пригод, якої я вже не зможу коментувати», — говорив він напівжартома. Розбуджена трагедією війни, громадянська совість письменника спонукала його до обговорення найпекучіших суспільно-політичних проблем.

Друкуючись у буржуазній періодиці («Експрес», «Фігаро» тощо), Моріак припускався не лише суперечливих, а часом і хибних політичних тверджень. Але передова французька громадськість високо цінила його виступи проти імперіалістичної вояччини, проти розбійницької авантюристичної політики французького уряду в Алжірі, а прогресивна преса називала його першим журналістом доби.

В повоєнні роки менше виходить художньої продукції Моріака. Крім романів, це кілька п'єс, мемуари, кіносценарій. Великий інтерес читачів і критики збудила повість «Мавпеня» (1951). Далі йшли романи «Галігаї» (1952) і «Ягня» (1954). В 1952 році Моріаку було присуджено Нобелівську премію. Після опублікування роману «Ягня» у творчості письменника настала довга перерва.

Та ось письменник знову підніс голову. І як високо! Останній роман Моріака «Старосвітський хлопчак» (1969) чи не найдосконаліший твір усього його життя.

Майже в кожній зарубіжній науковій розвідці про Моріака його визначають як «католицького романіста». Сам письменник заперечував проти нав'язуваної йому ролі. Він мав себе лише за «католика, що пише романи». А це не одне й те саме.

Моріак і справді з дитинства й до останнього подиху залишався віруючим християнином. Й оскільки це відчутно позначалося на його творах, то варто з'ясувати об'єктивну міру й характер цього впливу.

Моріак не був пов'язаний з жодною католицькою організацією. Публіцистику друкував переважно не в клерикальній пресі. Його статті часом викликали гучні скандали. Церковні ортодокси навіть погрожували автору, який викривав святенництво й фарисейство духівництва, розправою.

Навіть спеціальні праці письменника — «Есе релігійної психології» (1920), «Страждання й щастя християнина» (1929), «Бог і Мамона» та ін. — не мали, по суті, богословського характеру, а його художні твори цілком позбавлені містичних настроїв.

Моріак найменше схильний був до сліпого наслідування філософії й моралі християнства. Палкий прихильник Блеза Паскаля, він черпав у мислителя-янсеніста XVII ст. складну й тонку аргументацію для своєї віри. Використовуючи тези Паскаля: «Людина без бога ніщо», «Блаженство людини з богом», — Моріак надавав їм своєрідного, певною мірою гуманістичного відтінку. Йому імпонувала увага автора «Думок» до людських пристрастей, зокрема до кохання. Він робить своїм кредо думки Паскаля: «Людина повинна знайти у самій собі красу, якої шукає зовні», «Церква — у нас самих».

Тема критики офіційної релігії і шкідливої святенницької моралі проходить крізь усю творчість письменника. Найповніше втілення ця тема дістає в написаному в роки другої світової війни великому романі «Фарисейка» (1941). Для його героїні, Бріжіти Піан, що своїм деспотизмом нагадує горьківську Вассу Желєзнову, християнська доброчинність служить знаряддям зміцнення особистої влади. Багата людина, відома філантропка, вона занапащає долі довірливих бідняків (Пюїборо, Октавія), безжально принижує свого чоловіка, перетворює релігійне виховання своїх дітей на пастку для юних душ.

Не поділяє Моріак і засад пасивного християнського милосердя «доброго пастиря» — абата Калю. Головний принцип громадянської етики самого письменника: віра не зобов'язує людину покірно терпіти ницість і злочини навколо себе.

Незважаючи на велику популярність автора «Гадючника», «Дороги в нікуди», «Старосвітського хлопчака», «Терези Дескейру», його місце в літературному процесі Франції XX ст. І досі не цілком визначено. Дехто із зарубіжних дослідників заперечує, що його творчість належить до «сучасної літератури», зосереджує свою увагу на вишукуванні у його творах різноманітних впливів і ремінісценцій. Насправді ж Моріак — письменник широкої історико-літературної ерудиції, з нахилом до естетичного теоретизування — ішов своїм власним шляхом, свідомо спираючись на все краще, на його погляд, що було в досвіді минулого, й на приклади сучасного йому красного письменства.