Анна Зегерс - Сьомий хрест

Як своєрідна відповідь на цю жахливу повінь літературного мілітаризму, 1928 року з’являються «Війна» Ренна і «Суперечка про унтера Гришу» Арнольда Цвейга, а 1929-го — «На західному фронті без змін» Еріха Марії Ремарка.

Книги Ремарка і особливо Ренна написані майже в такій самій, що й повищі, манері «нової предметності», але війну в них змальовано як антилюдське, протиприродне явище. Письменники показують солдата істотою, обдуреною і зрадженою своїми вчителями, командирами і всією тією бюргерською Німеччиною, що окопалася у глибокому тилу і наживається на крові своїх синів.

Ще складніша проблематика «Суперечки про унтера Гришу».

Тут в узагальнено-символічній формі ставиться питання про неможливість існування держави, яка перетворилася на машину вбивства і гноблення інших народів.

Все це з особливою переконливістю доводить, що антивоєнний роман у Німеччині кінця 20-х років не був лише спробою осягнути минуле, а був — і, може, навіть у першу чергу — відповіддю на політичні явища національної сучасності.

Німецький імперіалізм, генеральний штаб, військова промисловість, реакційне пруссацтво знов починають «консолідувати» сили, проводять ідеологічну мобілізацію своїх резервів.

Ще 1923 року у Мюнхені було розіграно так званий «пивний путч» Гітлера. Хоча фюрер тоді не досяг успіху і, опинившись у тюрмі, змушений був поки що вдатися до роботи «теоретичної» (диктував своєму ад’ютантові Рудольфу Гессу «Майн кампф»), — лише людям короткозорим могло здатися, ніби путч цей — щось на зразок комічного інциденту, абсурдної недоречності історії.

І Ліон Фейхтвангер, створюючи свій роман «Успіх» (1930), уже добре розумів, про що насправді йшлося. Він передбачив, як із мюнхенського ембріона визріватиме моторошна націстська рептилія. «Успіх» містив у собі розгорнуту картину Веймарської республіки, за демократичними лаштунками якої підносила свої драконові голови тоталітарна диктатура. «Веймарську демократію» (зокрема беззаконність її юстиції) піддає нищівній критиці і Якоб Вассерман у «Мавріцієвій справі» (1928); її кризисну неусталеність, приховану злочинність і духовну готовність її суспільства перевтілитися в отару баранів, що слухняно йдуть за своїм поводарем на бойню, викрив у «Берлін-Александер-плаці» (1929) Альфред Деблін. А Леонгард Франк у романі «Оксенфуртський чоловічий квартет» (1927) вказав на загрозу, яка іде від самовдоволеного німецького бюргерства, і протиставив цьому міщанству свої наполегливі пошуки справжньої людини. Генріх Манн у романі «Голова» (1925) продовжував розпочатий ним ще перед війною — у «Вірнопідданому» — аналіз німецького імперіалізму. А його брат Томас Манн у «Чарівній горі» (1924), підходячи до буржуазного життя з іншого, так би мовити, духовного боку, розкривав глибоку, невиліковну кризу всього суспільства. Так лучилися поміж собою твори, що засуджували світову війну, з тими, які мали до діла з перед — чи повоєнним «миром» у країні, відданій на поталу жахливим силам деструкції. При всій своїй строкатості то був єдиний фронт критичного реалізму.

Однак, хоч і протистояли вони потокові шовінізму, хоч і застерігали свого читача як від самозаспокоєння, так і від повного відчаю, а все ж таки багато хто з цих письменників і сам перебував у полоні бюргерських ілюзій і схильний був переоцінювати можливості «веймарської демократії», а у фашизмові, що поступово завойовував собі «життєвий простір» на національному грунті, бачити лише вияв якогось стихійного метафізичного зла, якийсь підсвідомо ірраціональний струмінь людської абсурдності.

На правильних світоглядних позиціях стояла в ті роки лише молода пролетарська, революційна література Німеччини. Хоча її традиції і сягали ще в минуле сторіччя, до Веерта, Гервега, Фрейліграта й усієї тієї соціалістичної та буржуазно-демократичної літератури, яка постала у зв’язку з революційною ситуацією

1848 року і групувалася навколо молодих Маркса і Енгельса, — було це історичною закономірністю, що пролетарська література Німеччини як впливовий мистецький напрямок формувалася саме після Жовтневої революції в Росії та Листопадової — в Німеччині, що зростала вона разом з Комуністичною партією і під її впливом.

В ті роки один за одним виходять романи Карла Грюнберга «Палаючий Рур» (1929), Віллі Бределя «Машинобудівний завод і К°» (1930), «Вулиця Розенгоф» (1931), Ганса Мархвіци «Штурм Ессена» (1930), «Боротьба за вугілля» (1931) та твори інших письменників-робітників, письменників-комуністів, що приходили в літературу з партійної журналістики чи навіть від безпосередньої організаторської роботи в масах. Спираючись на свій великий революційний досвід, вони висвітлювали боротьбу народу і партії та сприяли вихованню марксистської свідомості.