Анна Зегерс - Сьомий хрест

— А чому вони не беруть тебе з собою? — спитав Франц так, наче він більше не цікавився Антоновою розповіддю.

— Їм не можна, після зміни вони їдуть на чергування.

Отже, ти думаєш, що я брешу…

— Але звідки ж це ти взяв новину?

— Вигадав. Так от. Моїй матері сьогодні треба було поїхати у Франкфурт, до адвоката, з приводу спадщини.

Тому вона віднесла молоко до Кобішів — боялася, що не встигне сама його здати. А молодий Кобіш був учора в Майнці, він сам возить своє вино до пивної. Вони там пиячили аж до ночі, і він тільки сьогодні рано вибрався додому, а біля Густавсбурга його не пропустили.

— Ах, Антоне!

— Що ах?

— Та біля Густавсбурга дорогу вже давно закрито.

— Франце, цей Кобіш не який-небудь йолоп. Він сказав, що там посилений контроль і вартові з обох кінців мосту, а до того ж туман. «Іще, чого доброго, затримають мене, — подумав Кобіш, — і зроблять аналіз крові, а я п’яний, — ну й загули мої шоферські права. Краще вже я поверну назад, засяду в «Золотому ягняті» у Вайзену і вип’ю ще кухоль пива».

Марнет розсміявся.

— Смійся, смійся, Франце. Ти думаєш, його пропустили у Вайзенау? Де там! Рух на мосту зовсім припинили.

Повір мені, Франце, щось таки носиться в повітрі.

Вони з’їхали вниз. Справа і зліва простягалась гола рівнина, тільки де-не-де зеленіли поля, засаджені ріпою. Що ж може носитися в повітрі? Нічого, крім золотого сонячного пилу, який над будинками Гехста сіріє й обертається в попіл. Але Франц раптом відчув, що Антон Грайнер має рацію. У повітрі таки щось носиться.

Безперервно дзеленькаючи, вони поволі просувалися вузькими людними вулицями. Дівчата верещали й лаялися. На перехрестях і біля заводських брам світилися карбідні ліхтарі; сьогодні, мабуть, через туман, їх уперше засвітили на пробу. В їхньому різкому, білому світлі обличчя здавалися гіпсовими. Франц зачепив якусь дівчину, вона люто вилаялась і повернула до нього голову. На ліве спотворене нещасним випадком око вона опустила пасмо волосся і, либонь, дуже хапалася, бо пасмо, наче прапорець, ціхувало шрам, а не прикривало його. Її здорове каре око на якусь мить уп’ялося в Францове обличчя; йому здалося, ніби вона цим поглядом зазирнула йому в саму душу, аж у тайник, який він ховав навіть від себе самого.

Сигнали пожежних машин на березі Майну, холодне біле світло карбідних ліхтарів, лайка людей, яких вантажна машина притисла до стіни, — невже він і досі не звик до цього? Чи, може, сьогодні все це не таке, як завжди?

Він силкувався вловити хоч би одне слово чи погляд, які могли б йому щось пояснити. Він зліз з велосипеда і повів його. У тисняві Франц уже давно загубив обох — і Грайнера, і дівчину.

Грайнер знову пробився до нього.

— Там, біля Оппенгайма… — швидко сказав він через плече; говорячи це, він так низько нахилився до Франца, що мало не впав з велосипеда.

Вони входили на завод у різні ворота. Проминувши перший контроль, розлучилися на кілька довгих годин.

Марнет напружено прислухався і придивлявся, але ні в роздягальні, ні на подвір’ї, ні на сходах не помітив нічого незвичайного: гамір і метушня бувають майже щодня між другим та третім гудками, сьогодні, може, трохи більші, ніж звичайно, але ж по понеділках завжди так.

Сам Франц, уперто шукаючи хоч би натяку на прихований неспокій у словах чи навіть в очах товаришів, так само як і вони лаявся, так само розпитував, хто як збув неділю, жартував, сердито обсмикував на собі робочу куртку. Якби хтось стежив за Францом так само уважно, як він стежив за іншими, то цей спостережник був би так само розчарований. Франц навіть відчув ненависть до всіх цих людей, які зовсім не помічали або ж не хотіли помічати, що в повітрі щось носиться. А чи взагалі щось сталося? Усі Грайнерові новини майже завжди тільки пусті балачки. А може, це кузен Грайнера доручив йому дізнатися, що за людина Франц? Та хіба він міг щось помітити? І що він узагалі розповів? Дурниці, й більш нічого! Що Кобіш насмоктався, продаючи вино. Останній гудок перервав його думки. Франц недавно працював на заводі, і тому перед початком роботи його ще поймала якась тривога, мало не страх. Коли зашурхотів приводний пас, Франц весь затремтів. Та ось пас задзижчав дзвінко й рівномірно. Франц уже давно натиснув на важіль і перший, і другий, і п’ятдесятий раз; його сорочка змокла від поту. Він зітхнув з полегшенням. Між думками знову встановився зв’язок, хоч і слабкий, бо Франц штампував з великою точністю. Він не міг би працювати інакше, навіть якби його роботодавцем був сам диявол.