Анна Зегерс - Сьомий хрест

А потім я почекаю на тебе, і ми розповімо один одному, як ми врятувалися. Я хочу знати все про тебе, ти будеш моїм другом. Ага! Фюльграбе казав, що ти помер. Та хіба має якесь значення те, що каже Фюльграбе!»

Георг трохи постояв у підворітті перед тим, як вийти на вулицю. У нього було таке почуття, наче він щось покинув у дворі, щось важливе, без чого не можна обійтися.

Він подумав: «Я нічого там не залишив. Я вже на вулиці; минув три квартали. Я таки вийшов з цього двору. Тепер уже пізно про щось думати».

Він побачив заліплену барвистими афішами глуху стіну на розі Шефергасе; перед ним на бруківку падали червоні й голубі відблиски — зламані літери без будьякого змісту. Колись у його житті була вже така ніч, сповнена червоних і голубих вогнів. У соборі було дуже холодно, і його тоді пойняв дитячий страх.

Він пішов по Шефергасе, минув стоянку автомашин.

Побачив голубий «опель», звірив номер. Правильно, той самий! Хоч би далі усе було гаразд! Невже Пауля одурили? «Тебе, Паулю, я ні в чому б не винуватив. І хитріших за тебе обкручували кругом пальця. Просто буде шкода, якщо все загине в останню хвилину».

Коли Георг підійшов, дверцята одразу ж відчинились і машина рушила. Який тут дивний запах, — солодкий і задушливий. Вони проїхали кілька вулиць. Георг глянув на чоловіка за рулем. Той мовчки сидів на своєму місці і зовсім не звертав уваги на Георга, наче в машині нікого не було. Окуляри на довгому, тонкому носі, жовна судорожно тремтять. Це від хвилювання. «Кого, чорт візьми, все це нагадує?»

Вони їхали в напрямі Східного вокзалу. Георг нарешті зрозумів, звідки ішов задушливий запах, який чомусь схвилював його: по машині перебігло світло, і він помітив білу гвоздику — одну-єдину, у шкляній трубочці біля бокового віконця. Вони вже минули Східний вокзал. Машина йшла тепер зі швидкістю шістдесят кілометрів, а чоловік за кермом все ще мовчав, наче й не помічав, що хтось сидить поруч. «Ну на кого він схожий? — думав Георг. — Боже мій, ну, звичайно, на Пельцера! Ну, Пельцер, нам з тобою і не снилася така поїздка. Правда, Пельцеру розбили окуляри в Бухенау, а твої окуляри цілі. Чому ти нічого не говориш? Куди ми їдемо?»

Але Георг не спитав цього вголос, немов підкоряючись бажанню незнайомого. Чоловік, що сидів за кермом, ні разу не глянув на Георга, наче його й не було в машині.

Незнайомий умостився боком на сидінні, якнайдалі від Георга, немов Георг міг стати дійсністю лише тоді, коли він торкнеться його.

Вони минули й Східний парк. Георг подумав: «Зараз пастка може захлопнутись у першу-ліпшу хвилину. — І зразу ж: — Ні, людина, що хоче піймати когось у пастку, поводиться інакше, такі люди завжди бувають люб’язні, вкрадливі, намагаються обплутати тебе. Якби на місці незнайомого був Пельцер, він, мабуть, поводився б так само. А якщо це пастка, тоді…» Вони в’їхали у Рідервальдське селище. Зупинилися на тихій вулиці біля маленького кремового будиночка. Незнайомий вийшов з машини. Він навіть зараз не глянув на Георга. Він тільки злегка повів плечем, щоб Георг виліз з машини, зайшов у передпокій, а потім у кімнату.

Перше, що Георг відчув, був сильний запах гвоздики.

У півтемряві на столі білів великий букет. Кімната була низька, але простора, і лампа, що стояла в кутку, освітлювала тільки її невелику частину. З кутка вийшов хтось у блакитному халаті — чи то хлопчик, чи то дівчинка, чи то доросла жінка — господиня будинку. Вона зустріла їх не дуже привітно, з таким виразом, наче їй перешкодили читати книжку, яку вона кинула на стілець.

— Це мій шкільний товариш, він тут ненадовго, я його привіз з собою. Він може сьогодні у нас переночувати?

— Звичайно, — байдуже відповіла жінка.

Георг подав їй руку. Вони швидко глянули одне на одного. Чоловік стояв нерухомо і дивився на них, наче його гість тільки тепер став чимось реальним. Жінка спитала:

— Ви, може, хочете спершу піти до своєї кімнати?

Георг глянув на чоловіка, той злегка кивнув. Може, він уперше подивився на Георга крізь свої окуляри. Жінка пішла вперед.

Тільки-но Георг відчув себе хоч трошечки у безпеці — ні, це ще не безпека, це тільки надія на безпеку, — як йому одразу ж сподобалася і барвиста доріжка на сходах, і біла фарба на стінах, і струнка постать жінки, і її коротко підстрижене гладеньке волосся.

Просто дивно, що він може лишитися сам у кімнаті й думати! Коли жінка вийшла, Георг замкнув двері. Він відкрутив крани, понюхав мило, випив трохи води. Його обличчя у дзеркалі здалося йому таким чужим, що він більше не дивився на нього.