Еміль Золя - Завоювання Плассана

Історики французької літератури здебільшого ставлять цю серію нижче «Ругон-Маккарів», вказуючи на сліди поспіху в її стилі, на величезну переобтяженість текстів ілюстративним матеріалом, на архаїчний мелодраматизм окремих епізодів і т. п. В значній мірі ці закиди справедливі. Але радянського читача не може не приваблювати в антирелігійній трилогії Золя прекрасний гуманістичний пафос авторової думки, титанізм його двобою з реакцією. Варто відзначити, що в момент закінчення публікації «Парижа» Золя відіграв також визначну роль у політичному житті Франції у зв’язку з ганебною справою Дрейфуса. Мужній виступ письменника проти блоку шовіністів і клерикалів, внаслідок якого Золя був змушений залишити Францію, привернув увагу кращих людей світу. Високу оцінку вчинкові Золя дав В. І. Ленін.

В новій серії Золя повніше, ніж у антиклерикальних романах 70-х років, визначає соціальну мету своєї боротьби з релігією. «Лурд», «Рим» і «Париж» спрямовані проти церкви й на захист прав пригнобленого народу. Протиставлення церкви і демократії — лейтмотив усього циклу. Високий демократичний тонус «Трьох міст» допоміг Золя в його художніх шуканнях. Слабкі, застарілі ферменти методу й стилю у сприйнятті читача наших днів відходять на другий план, відтиснуті близькими нашим естетичним вимогам жанровими ознаками цих творів. «Лурд», «Рим» і «Париж», так само як кращі томи «Ругон-Маккарів», є романами «загальносуспільного охоплення». В них розглядаються проблеми загальнонаціонального й загальноєвропейського значення. Тут показано діяльність великих людських колективів, рух мас, боротьбу класів, партій, політичних, наукових і естетичних ідей, викрито ганебні таємниці буржуазного державного апарату і церковних організацій. «За романами Золя можна вивчати цілу епоху», — писав Мак сим Горький. Багато з того, що критикував Золя, й сьогодні типове для країн капіталістичного Заходу.

І ще одна риса «осучаснює» антиклерикальну серію Золя — її «кінематографічність». Відомо, що з усіх французьких письменників XIX ст. найбільша кількість екранізованих творів припадає на спадщину Еміля Золя. Цьому сприяє сама поетична організація його творів: широта й актуальність тематики, динамічність і драматична напруженість сюжетів, правдивість конфліктів, контурна виразність портретів, колоритна яскравість урбаністичних пейзажів, уміння передати саму «симфонію» людського життя в русі, в буянні всіх відчуттів, передати її як невпинний, бурхливий потік у вільній зміні візуальних кадрів. Засновник радянської науки про фільм, талановитий художник кінематографу С. Ейзенштейн говорив, що він використовував досвід «титанічних узагальнень», властивих кращим творам Золя, для створення своїх історико-революційних фільмів.

Саме ці найсильніші якості видатного французького письменника-демократ. а роблять його одним з найпопулярніших сьогодні класиків світової літератури.

Звернімося до конкретного змісту серії «Троє міст». Структурно вона об’єднана історією молодого священика П’єра Фромана, який, зневірившись у релігії, зрікається сану й знаходить щастя, створивши здорову сім’ю. Тему «священика-розстриги» не раз порушували сучасники Золя. Але літератори католицько-монархічного табору (Барбе д’Оревільї — «Одружений священик», 1865; Ернест Доде — «Розстрига», 1882) трактували її як страшний моральний злочин, за який бог жорстоко карає винуватця. Герої цих авторів — розтлінні істоти, честолюбці, розпусники, що прагнуть лише багатства, почестей і плотських насолод. Еміль Золя ще 1866 року (збірка «Що я ненавиджу») з обуренням писав про роман Барбе д’Оревільї: «Що хоче сказати автор? Ось ті жахливі принципи, які можна сформулювати, прочитавши роман: наука проклята, небо віддає перевагу неуцтву, доля керує нами, цей світ — світ страхіття, відданий на поталу божому гніву й примхам диявола».

У власній антирелігійній серії Золя сміливо висуває нове гуманістичне й атеїстичне розв’язання проблеми.

П’єр Фроман — молода людина високих моральних і розумових якостей. Мати-католичка прищепила йому містичну релігійність, пристрасну жадобу віри. Це привело П’єра до лав духівництва. Але батько — видатний учений-хімік — передав синові ясний, розвинутий інтелект і палке прагнення до істини. У такий спосіб «звільнення» П’єра Фромана з релігійного полону стає можливим унаслідок перемоги науки, істини й демократичної свідомості над темрявою, над сліпим, фаталістичним, небезпечним для суспільства почуттям. Важливо й те, що розрив з церквою став необхідним П’єрові не внаслідок абстрактних роздумів, а в результаті глибокого вивчення ним дійсності. Кожен з романів серії становить певний етап у посиленні контактів П’ера з життям і конфліктів з церковною догмою.