Віктор Близнець - Землянка

Добра пісня виходить!

Лежить пастушок у траві. Сорочечка полотняна, штанці з парусини. П’яти, як натерті мідяки, блискотять на сонці. Воно, пломінке, вогнисте, визолює грубу одежину. На смуглому личку малого — таїна, зачудованість дивним світом. Притулить вухо до землі, — чуєш? — то вона для тебе нашіптує ніким ще не знаних пісень. Порине очима в небо, — глянь! — то воно для тебе розгортає ніким не бачені акварелі.

Слухай, дивись, хлопче! Зернину до зернини відкладай у пам’ять свою, малий Тарасе!

Лесь — то Вовчин поштовий голуб. Тільки сонце в зеніт — вже тріпотить, біліє між кущами його льняний чубчик, виляскують підошви по втоптаній стежці. Несе якусь новину!

— Ой що було! — кидає з підходу Зайценко; мабуть, десь набрався веселих побрехеньок, вони хлюпотять із нього, як вода з повного відра. В Лесиних губах — сверблячка, нетерпіння, слова аж танцюють на кінчику язика.

— Ну кажи, кажи, — перехоплює Вовка.

Хлопці падають животами на теплу черінь землі (хай вигріваються запалі пузця), і Лесь вистрочує:

— Ой що було, щоб ти знав! Ой хрестила його…

— Та не ойкай, до ладу кажи!

— Не перебивай, бо зіб’юсь… Ой було!.. Коси розпатлані, спідниця задерлась, в руках — качалка, він як устелить, а вона за ним…

— Хто вона? За ким?

— Деркачиха за Яшкою!.. Репетує: «Я тебе оженю! Я тебе оженю, молокососе нещасний! До наморочу круг хати ганятиму!» Та між плечі його — качалкою! Та ще раз! Яшка на город — і вона за ним. Яшка до кузні — і вона женеться. Очі під лоба і давай: «Я тій дівулі патли повириваю! Я покажу, як голови крутить мокроштанцям!» Кричить, як не лопне, і пре до вас, щоб Ольгу…

— Ну?! Прямо до нас?

— Не перебивай!.. Яшка схопив її: «Не сраміться, мамо!» — в оберемок згріб, несе, аж сорочка тріщить, верта до землянки своєї, а вона пручається та качалкою, та качалкою жениха.

— А він що?

— А він: бийте не бийте, все одно женюсь. Вона лупцює, а йому хоч би що — зуби скалить. Їй-право!

Вовка довго жує стеблинку, прислухається, як збуджено сопе Олесь; Вовка дума про своє: «Яшка такий… Раз йому стукнуло в голову — забере у нас Ольгу. Упертий чортяка, як той буйвол. Хоч бий, хоч плач, од нього вже не відкараскаєшся. Смола…»

— Лесю, — питає Вовка. — А ти… женився б?

— Ні!.. Що ти? Батько реміняки всипе.

— А мене мати не била б.

Вовка п’ятірнею накокошив густий циганський чубок, збив його півнем на лоба, як те робили парубки, буркнув до Леся:

— Слухай. Ти не дуже того… до Надьки улещуйся.

Лесь не ждав такого стусана. «За що, питається? За сало, що кішка вкрала?» — Надув губи, одсунувся.

— Снилася мені твоя Надька, — обсмикнув сорочку на пупа, щоб не виглядав, намірився йти.

— Куди, Лесю?

— Додому.

— Ще рано. Не сердься, я так… Хочеш, розкажу дивну-дивну штуку, від Оврама чув. Знаєш, чого на церкві нашій хрест і турецький півмісяць? А-а-а, не знаєш. От лягай!

І вони уляглись рядком, голова до голови, Вовчина рука під Лесиною «брехухою», Лесина під Вовчиною.

— Дивись у небо, а я розказуватиму… Бачиш оту хмару, вона заслонила півстепу? Хай то буде Чорне море. А від неї рукав, довгий-довгий. То наш Інгул. Так от, на низу, коло чорних порогів, зіткнулися два загони — козацький і турецький.

— А козаки на конях?

— Ні, Лесю, ти слухай. І козаки на човнах, і турки на човнах. Та їх видно: біленькі брижики по синьому — то човни. Бач, бач, вітрець їх ганяє… Так от. Зустрілися вони, а грізний паша, начальник турецький, і питає: «Будемо битися чи миритися?» — «Як це миритися? — каже отаман козацький. — Ви нашу землю топчете, а ми, виходить, у кущі? Ні, бусурмани, будемо на смерть битися, хоч вас і тисяча, а в нас і сотні нема!»

— Так і відрубав отаман?

— Так і смальнув межи очі! А тоді козакам: «Ану, братове, покажіть, як на Вкраїні гречку молотять!» І давай! Десять човнів на один козацький налітають, десять турків на одного козака насідають. А запорожці, славні молодці, крешуть шаблюками, палять з мушкетів, списами, як вилами, турків у воду жбурляють. Б’ються з ранку до полудня, з полудня до вечора. Інгул скров’янів, трупом ріку завалило, чайки жалібно плачуть над тілами померлих. І тоді глянув наш отаман на темну воду: багато козаків полягло, більше половини. А скільки турків пішло на дно — і злічити не можна. Жменька осталась недобитих. І сказав наш отаман: «Досить, братове! Добре ви сьогодні помолотили, затямлять козацьку науку вороги. А тепер, — каже, — збирайте, хто живий та цілий, та й подамося в рідну сторононьку…»