Віктор Близнець - Землянка

Олесь відкинувся до стіни, наче хлебнув гарячого. Закліпав, заморгав білими віями, виганяючи з куточків тремтливу сльозу. Мати уставилась на розгніваного батька з докором: «Хіба ж так можна? Воно ж дитя», — і тайкома подала свою пайку скривдженому синові: «Бери, Лесику… щоб він і не бачив». Та не проведеш старого:

— Не жалій, мати! — грюкнув кулаком по тесаному дубу. — Не жалій цуценя, бо Сірком ледачим виросте!

І схилившись над мискою, зиркнув спідлоба на присмирнілу жінку.

— Оно Кудим жалів свого Федька, та глянь, що вийшло…

Все ще роздратований, Яценко опустив щербату ложку-довбанку в полив’яну миску. То був знак: гаразд, починаймо обід.

Їли мовчки, не хапаючись. Рівнялися на батька.

Затірка була густа й навариста. Вовці здавалося, що такої смакоти він сто літ із гаком не куштував. Але поруч сопів зобижений Лесь («То ж я по кози його послав!»), в кутку горбився наїжачений Яценко, який прочісував стіл суворим поглядом, — і апетит у хлопця пропав. Ні, не так було в них за батька. Приходив із поля тато, завжди говіркий і веселий, приносив у хату запах чебрецю й степового вітру, Вовку садив на одне коліно, Галинку на друге, лоскотав їх житнім вусом, і вони втрьох сміялися. «А ось вам від зайця!» — витягав з кишені засохлого пряника. «Мені! Мені!» — кричали навперебій; і хоч гостинець від зайця був з табачним пилком, Вовка уминав свою половинку з величезною насолодою. До них підсідала усміхнена мати, і так, тісною купкою, вони починали обід, і найдобрішою приправою було жартівливе батькове слово.

«Ну що ж, у кожній сім’ї по-своєму, — солідно міркував Вовка. — Дядько Денис, звичайно, не такий, як мій тато, але чоловік теж правильний. Слухай його, не ледачій — пальцем не троне…»

Яценко, закінчивши обід, облизав ложку, як витер її, зібрав пучками крихти і кинув у рот. Вийшов з-за столу. За ним піднялась уся родина.

— Ходімо, Вовко, покажу, що я для тебе приніс, — мовив дядько цілком добродушно, наче тільки що й не гримав на Олеся. Та й Олесь, як нічого не трапилось, підлетів до Вовки і загадково, з веселими лукавинками в очах, підморгнув своєму другові: «Гайда, гайда, побачиш!»

Вийшли на сонце, звернули до повітки. «Що ж це вони покажуть?» — губився в здогадках Вовка. Під очеретяним наметом стояло кілька гратчастих кліток.

— Трусь-трусь-трусь, — поманив Яценко.

З коробки, що нагадувала шпаківню, вискочила біла, з ніжною гладенькою шерстю кролиця. Вслід за нею викотилося десяток пухнастих клубочків, таких легеньких і чистих, як голівки стиглих кульбаб. Здається, дмухни — полетять… Кролиця просунула між планками охайну мордочку, поворушила вусиками: а що там у вас смачненьке? Її великі, з кров’яними жилками вуха червоно просвічувались, очі були круглі і також дивно червоні.

Яценко дав білянці щавлевий листок, і вона швидко-швидко (не вслідкуєш навіть!) заганяла губою, з хрумкотом шаткуючи зелень. До неї дибки тяглись кроленята, ну точно як він із Галинкою до батька: «І мені, і мені!»

— Га, подобаються? — спитав дядько Денис.

— Ох, які ж! — тільки й сказав пастушок.

— Раз подобаються — бери. Прямо з кліткою й неси додому… Лесю, допоможи Вовці та розкажи, як доглядати кролів.

Вони вдвох — Лесь за один край, Вовка за другий — обережно взяли клітку. Білянка стукнула ногою — пурхнули клубочки в своє гніздо. Кролиця обнюхала Вовчині пальці, лоскотнула пушком. «Е, ні! — усміхнувся хлопець. — Не пущу. Будеш у мене жити».

Тільки вийшли на вулицю, налетіла зграя малечі.

— Диви, диви, диви!

— Білянка, білянка!

— А лапки жовті!

— Куди ви несете?

На той шум, на той гам звідусюди витикались жінки.

Хай дивляться. Хай знають. Це Вовка сам заробив. Недарма гибів у степу, гірчив свою душу молочаєм. Тепер і в нього хазяйство. Зараз тепло, можна поставити клітку надворі. А як збудують хату — віддасть кролям землянку. І розведе їх силу-силенну. І пошле восени теплі рукавиці на фронт. І так напише: від Вовки Трояна, солдатського сина…

Так-то, люди.

Прийшла від Марусі нова звістка.

Вже те, що сестра писала не з Донбасу, а з рідного воронезького села Лепехи, здивувало й насторожило Ольгу. З дрожем відкрила конверт, пробігла перші рядки. І потемніло в очах.

Немає Павла!

Як і минулого разу, в Марусиному листі що не слово, то самі ойки, то крик сум’ятої душі. Але ясно одне: Павла не стало. Це був такий безжальний, такий несподіваний удар судьби, що Ольга, глуха й приголомшена, ледь допленталась із пошти додому, впала на кушетку, мокрим лицем уткнулась у подушку. Її термосила мати, щось питала стурбована Василина, а вона нічого не чула, нікого не хотіла бачити. Та коли б і зібрала сили, підвелась, все одно не могла б ні собі, ні людям пояснити: як воно вийшло? Разом працювали, збирали копійки на свадьбу — і нагла смерть під землею обірвала життя Павлові. Що ж розказати дідові Овраму? Що розповісти батькові, котрий загубив останню надію? Жінка, дочка, старший син і ось — Павлуша…