Віктор Близнець: Землянка

Тремтячи всім тілом, пішов Мишко.

— Дивись, засни там, батурою одкрешу! — кинув услід йому Вовка.

Власне кажучи, Мишко міг би й не завертати пронозливу Чирву. Він пас одну козу — смирненьку однорічку діда Оврама, яка нікуди від гурту. «Нічого, хай розімне свої кості, — сам перед собою виправдувався Вовка. — До лежачих всяка хвороба липне…»

Поки він розбуркував Мишка, вітер нагнав під брезент холоду, і в спину студило, і розбитий палець на нозі защемів. Вовка знов усівся на кураїну, та вже не міг зігрітися. Гидко нило під серцем, п’явкою ссало за душу. То нагадав про себе давній і невідступний гість — голод. Крутись не крутись, тепер він буде ссати і ссати за душу, аж потьмаріє в очах, аж захурделить у голові. І тоді обм’якне тіло, і ти, як Мишко, вже не здужаєш побороти чіпку сонливість.

«Аби хоч молочаю знайти, — борсалась уперта думка. — Молочай, молочай об коліно покачай, кулаком, кулаком, щоб побігло молоко… — Навіть відчув Вовка на язиці терпкий, гіркувато-солодкий присмак молочаю. Але думка поборсалась і тут же згасла. Де ти його знайдеш? Рано ще».

Наривав розбитий палець (сіп-сіп-сіп без кінця), дзенькав і дзенькав молоточок по скронях, не повертався Мишко, — все це дратувало хлопця. Пересилив себе — підвівся. Чирви на мосту не було. Але ні коло мосту, ні ближче сюди, на дорозі, теж нікого не видно. «От глушман! Заснув-таки! — Вовка стиснув у руці пужално. — Одбатурю, щоб знав!»

Наїжачившись, він підтюпцем подався до ріки. Шух-шух-шух, — лопотіли брезентові холоші. Шапка скакала на голові й насувалась на очі. Цвіркала вода з-під босих ніг. Важко хукнувши, зупинився Вовка над обривом. «Ну от, подивіться!» — показав комусь Вовка пужалном. Внизу, на купі сухого очерету, лежав Циганчук. А Чирва задумливо чухалась об рейку зваленої ферми. «Ось я вам зараз!» — розправив батіг Вовка. Широко розставив ноги і, як на коньках, з’їхав по слизькому схилу. Замахнувся, хотів сіконути Мишка упоперек. Але той лежав горілиць, рот був відкритий, жовтіли вигнилки передніх зубів. Вовка опустив руку. «Переверну його догори дригом». Він схопив Мишка за сорочечку, вона тріснула, оголивши запалі груди. З-під сорочки виковзнув гнучкий лускатий шнур. Вовка здивовано хмикнув: «Хе, якийсь шланг приховав за пазуху і не показує». Вже розчепірив пальці, щоб витягти Мишковий трофей, та так і захолов з протягнутою рукою. Тупий кінчик шнура ворухнувся, плюскнув чорними, як макове зерно, очками.

— Ой! Ой-йой! — цей крик, як вибух, одкинув Вовку назад. — Гадю-ю-ка!!!

Все, що трапилось потім, промерехтіло у Вовчиній голові, як дурний сон. З криком: «Гадюка!» — він ошелешено біг понад берегом, ноги самі несли його до мосту, із-за розвороченої ферми вискочила перелякана Чирва, а потім дорогу перекрив йому широким солдатським галіфе Яшка Деркач. Вовка навіть і не поспитав, чого опинився тут криничуватський латрижник, а стрельнув йому в лишаювату пику: «Гадюка!! Отамо, до Мишка присосалася!..»

— Малахольний!.. Козу лякаєш, і так нервена, — Яшка блиснув страхополоха в зуби. — Які гадюки? Вони дохлі зараз, пойняв! У норах сплять.

Але Вовка цупив Яшку за галіфе і белькотів про лускатий шнур, що, їй-право, ворушиться. Яшка, якого собаки обминали десятою дорогою, якого боявся скажений бугай Городон (німці його пристрелили), — цибатий Яшка без страху і вагань підійшов до сонного Мишка. Одним махом задубив хлопцеві сорочку. На білих Мшнкових грудях, скрутившись бубликом, лежала таки гадюка.

— Н-да, — сказав Яшка. — Мабуть, з очерету вилізла… Тепло почула. Пойняв?

Вовці здалося: гадюка напружилась, жде… ось-ось вона кинеться, цілячись жалом у Яшчині очі. «Ой, тікай!» — німо скрикнув Вовка.

Яшка спокійно взяв гадюку нижче голови, підняв над собою. Довге тіло її пружно звивалось у повітрі.

— Бач, стерва, пригрілась на грудях, ожила.

Правою рукою Яшка схопив гадюку за хвіст, розмахнувся і — гех! — вдарив головою об камінь. Гадюка згорнулась клубком, судорожно пересмикнулась, відкинула хвіст і затихла. Засунувши руки в широченне галіфе, Яшка стояв над убитим гадом, як Ілля-громовержець. Його руді злодійкуваті очі немов говорили: «Отак треба, шкілети!»

— Га? — зашелестів очеретом Циганчук, підводячи важке, налите холодом і втомою тіло. Одкритим ротом подивився на Вовку, на Яшку Деркача, на похмуру течію Інгулу.

— Було б тобі не «га», було б кочерга… аби не Яшка, — вишкірив зуби Деркач. — Пойняв?

Мишко у відповідь скривив синцюваті губи, стулив жалісливу посмішку та й знов упав на купу очерету.