Віктор Близнець - Древляни

— Як це понімать?

— А так понімать!.. Минулась ваша дуринка!

— Бунтуєте, значить?

— Бунтуємо! Табель віддай і качай до Бобринського. Так і так, скажи, як пса, прогнали Митроху.

Санько розшолопав нарешті, де він знаходиться. І перша думка — проспав! З кутка було видно: сірий досвіток заглядає в курінь. Хтось чужий стоїть перед лазом, заступає світло. Видно тільки хромові чоботи, халяви в гармошку, синього сукна галіфе, кругленький низ черевця, з якого звисає мідний чи золотий ланцюжок, і чути, як за стіною хропе розгарячілий кінь. «Митроха приїхав», — здогадався хлопець. Прикажчик хлиснув себе канчуком по халявах, хитнув черевцем:

— А як не закрию наряди, не сплачу поденну, якої тоді заспіваєте?

— Самі закриєм наряди! — немов із лігва, огризнувся Отченаш із куреня. — А ви сплатите, і до коп’я сплатите, без нас недалеко вскачете, а не так — всі артілі на ноги поставимо.

— Як понімать?

— Так понімать!.. Хватить, залив сала за шкуру. У нас буде свій замірщик, ясно!? Ти думав, ми тумак тумаками, а ми теж грамотні, теж знаєм, по чому ківш лиха.

— Дивіться, ой дивіться, щоб грамота ваша пелькою не вилізла.

— Митрохо! — скочив на ноги Макарій, очі його хмільно блиснули. — Лучче згинь по добру, бо!.. — І він, як вовчисько, шаснув у лаз.

Загупав копитами кінь, і той ошалілий тупіт танув-губився в хащах.

Було досить часу, щоб подумати над своїм бродячим життям. До ранку ще добрих п’ять або шість годин зимової ночі.

Санько лежав у чистій хрумкій постелі, до цього ніколи не спав під шерстяним покривалом, на повстяному матраці, у білій піні пошивок та пірників. Все було таке нетривке й оманливе, що аж мулило боки. Хлопець не звик до подушок, до їхнього запаху. Вони пахли не по-домашньому (скажімо, золою або трав’яним відваром), а якось незвично, — може, духами чи панським милом, а може, й просто жіночим потом. Цим духом, чужим, соложавим, була просякнута й нова одежа, трохи завелика для Санька, яку принесла йому Стефа. Вона принесла квітчасту сорочку (салатове листя по синьому полю) з високим стоячим коміром; дала вузенькі смугасті штани й такий же смугастий сюртук — гудзики мідні, поли, як кажуть, з розльотом: «Не дуйте на мене, бо полечу!» В такому наряді він бачив тільки нахабно-веселого хлопця, що подавав на стіл у корчмі. Кинула Стефа й приношені, проте ще міцні черевики з білою цвіллю на рантах, звеліла Санькові переодягтись, а своє шмаття викинуть геть. Легко сказати — викинь… Санько подумав, розважив, зв’язав домашній одяг у вузлик та й запхнув його під низенький полик, на якому спав. Хай буде, їсти не просить…

І зараз, як миша, принюхуючись до запаху подушок, він почувався ніби певніше від того, що під боком лежала стара свитина, шита й латана материнськими руками, десь тут були свої полотняні штани й сорочка, з теплом його власного тіла. Вони, здається, пахли домівкою, осіннім лісом, димним куренем, тим бродячим життям, яке він прожив останнім часом. І справді — тільки ступив за батьків поріг, життя закрутило його, мов тріску. Несподівано для себе він опинився тут, у прихалабку Давида Бобринського, змінявши вуглинку на конторське перо. Але спершу було не це. Спершу було те, як лісоруби прозвали його Горбокоником.

Так ось про вуглини, з чого все й почалося.

Якщо землею засипати жар і так полишити, щоб він перемлів, пройнявся димом, то недотлілі сучки тушкуються на вугілля. Тверді, з чорним смолистим блиском, вони пишуть не гірше графітних паличок. Пронумеруєш, було, вуглиною кряжі й колоди — дощем не змива. Деревне вугілля, звичайно, готують не для писак, а для ковальського діла, ну хіба ще для самоварів. І найліпше — з дуба, ясена, граба. Санько не раз бачив у лісі вугляні кучі. Високі, обсипані землею, вони курять день і ніч, курять цілий місяць. Круг них походжає вугляр, чорний, як із мазуту вискочив, тільки світить зубами; він, тільки знай, підправляє кучу, підсипає сирої землі, лопатою приплескує, щоб не прорвався з нутра вогонь. З таких от куч і брав собі хлопець вуглини.

Він швидко подужав премудрість замірщика. Дещо підказав Отченаш, дещо дотямкав сам. Справа не вельми хитра. Зранку обійде площу, пронумерує звалений ліс, визначить сортність, заміряє кубатуру готової деревини. Потім усе це запише в табель, підсумує вчорашній добуток артілі. Він сидить на пеньку, пише на коліні огризком олівця, такий заклопотаний, що не питай, а проте відчуває: Полушка й дехто з мужиків ні-ні — та й лупають на нього: що то вчена людина! Робота панська, чиста, не те що в хамла — вергай, мов дідько, корчами.