Віктор Близнець - Древляни

— Вовчанка, — сказав один із лісорубів.

— Вовчанка, — повторив інший.

— Вовчанка, — пішло по колу.

— Треба вирізать, — докинув перший, той, що одразу зацікавив Санька: він був одновухий. Він був кістлявий, сухий, як вишкварка; одне вухо, товсте, волосате, жило й ворушилося, а друге було геть обчесане, замість нього — синє тавро з діркою, і щока була обчесана, лице від того стало немовби сплющеним. («Мабуть, стовбуром дочесало», — лячно втупився хлопець в одновухого).

— Вирізать — дурне діло, — неквапно зауважив чорноволосий, схожий на цигана дід-п’ятерик. — Вирізать — кров тільки пустиш, та й знов розкида по всьому тілу. Краще випекти.

— Випекти надьожніше.

— Випекти.

Вони говорили спокійно, вдумливо — навіть жилка не здригнулася на їхніх кощавих обличчях. А парубок із вовчанкою слухав ту розмову, заплющивши очі, і сіпались білясті повіки, і скроні його наливалися блідістю.

Хтось штрикнув залізним прутом у синє дупло вогню. Кінець прута набухав, червонів, розпікався до малинової люті.

— Держіть його, мужики, — сказав циганкуватий. — Одвернись, Ксаверій, чортова мать!..

Один з мужиків схопив помертвілого Ксаверія за підборіддя, скрутив йому голову набік.

І Санько одвернувся.

Він тільки встиг примітити, як лісоруби, навалившись гуртом, немов лошака, скрутили Ксаверія, що раптом ошкірився і весь напружився, як затремтіла його рука, як засичав рожевий кінець пруга над цибулястою гулею.

Санько одвернувся. І все стислося в ньому від пекучого болю.

«Уа-а-й!» — не криком, а смертельним відчаєм розірвало осінню тишу. «А-яй» — затрепетало в низах і долинах, посипалось на землю холодне листя. «Ай!» — затрепетали піджилки в Санька.

Скільки він стояв нерухомо, одну лиш коротку мить чи цілу годину, Санько не міг сказати. Йому здалося — довго. Так довго, аж отерпли ноги. Як обручем здавило йому горло — ну просто ні дихнути, ні ойкнути. Коли трохи відпустило і після жару виступив на лобі холодний піт, Санько тріпнувся, відганяючи туманець з-перед очей, і глянув на Ксаверія: той сидів біліший за глину, очі заплющені, на мокрих повіках тремтіли молочні росинки. І страшна попруга, чорна від запеченої крові, вперезала йому руку вище ліктя.

— Йди, синашу, в курінь. Відлежатися треба.

Це сказав той, найпатлатіший і найдебеліший, що скидався на цигана. Сказав глухо й владно, як, очевидно, звик говорити завжди. Все було в ньому уперте, грубе, але міцно збите; крута й широченна спина, розділена посередині жолобком, важкі лапасті руки, непокірна шевелюра, чорна, аж синя, ніби змащена олією. І ще примітив Санько, що очі у нього хмільні, з гарячим блиском, і він позирає на світ з-під кошлатих брів з якимось зухвалим викликом: «Ану, щезни, вража сило!» Лісоруби звертались до нього поштиво: «Макаре Івановичу». А поміж себе називали простіше: «Отченаш». «Коли б він тут не за великого пана начальника», — подумав Санько.

Отченаш кивнув мужикам — і вони повели в курінь згорбленого Ксаверія.

На дорогу лісоруби запалили гнуті з горіха люльки, що в народі називаються носогрійками.

— Н-да, — сказав одновухий. — Не к місту хвороба вчепилась.

— Воно завсігди не к місту.

— Не кажи. Як без діла, то й покректати можна. А зараз… не до болячок. Такий наряд, тільки руки давай — дак вовчанка.

І раптом Отченаш, пустивши кільцями дим, круто повернувся і до Санька:

— Чого стовбичиш? Приставай до гурту, бачу — найматись прийшов.

Недарма кажуть: щастя, дивись, підведе, а от лихо — ніколи. Вибув з партії чоловік. Хто зна, може, й ненадовго, але в гарячий момент, саме коли випала грошова робота. Тож і повезло Санькові: взяли його замість Ксаверія, взяли одразу, без довгих оглядин і церемоній.

Сонячні смуги навскіс пронизували пущу; між тими смугами блукали ранішні тумани і, набрівши на сонячне світло, що пробивалось між соснами, нехотя повзли-снувалися вгору, розмотуючи довгі пасма болотних випарів. Обтрушений вітрами, ліс неначе поглибшав, суворіше окреслились пагорби, темні яри, кожне дерево й кущ. Погляд сягав далеко, аж ген вихоплював із гущини яскраво-червоне шатро горобини, білий-білий частокіл беріз, пишне багаття пожовклого клена. Видно було, що лісоруби, загаявшись коло вогню, поспішають на ділянку. Розібрали хапком сокири, пилки, дерев’яні крюки та інше причандалля; озброївшись тим правічним лісорубським знаряддям, тісною купою рушили зі стійбища. Санько поплівся за ними. Йому дивно й тривожно було йти за бородатим воїнством, що на ходу шахкало постолами, залишаючи глибокий слід у листяних збоях. Хлопець прислухався до розмови і часто ловив одне слівце: ванчес. «Гоже на ванчес… Триста кубів ванчесу…» Санько не знав, що воно значить, оте незнайоме — ванчес, але з поважного тону, яким вимовлялося це слово, зрозумів: щось дуже важливе, щось пов’язане з життям і заробітками лісового люду.