Віктор Близнець - Древляни

«Анциболот! — зіщулився хлопець. — Плутає, плутає коней, як було восени з дядьком Юхимом…»

Він пригадав Юхима, сторожа з общинної водокачки; якось той прибіг у, село, глухої ночі сколошкав людей і, трясучись, розказував, що за ним ганяється по болоті окате, безп’яте, з відьомським вогнем у пельці. Це не вперше ганялося за бідним сторожем, було й раніше таке, і мужики сміялися, не вірили йому, аж поки Юхим не щез. Зник — і все, наче корова язиком злизала. Знайшли тільки в мочарах його солом’яний бриль.

«Мамо, заступнице рідна!» — зойкнула хлоп’яча душа в багнисту пітьму, де ворушився клубок.

— Угу-у-у! — тюгикнуло за левадою, луною пішло над житами. І не так сірий клубок, як оце протяжне, мертвецьке «у-у-у!» до німоти злякало хлопця. Може, то крикнув бугай в очеретах, Санькові ж причулось Юхимове: «Ряту-у-уйте!» Біла, як вата, мара піднялась над болотом, і, метляючи довгими, аж до неба, руками, понеслась понад яром, загоготала в степ: — Ого-го-го-го-о-о!

«Задушить! Затягне в болото!» — з жахом подумав хлопець, і хоч білим туманом розвіявся привид, студений голос шептав Санькові: «Не стій! Розверни коней і тікай у село, тікай, поки живий та цілий!» Він щосили рвонув за повід, але коні його не слухались, хропучи, видирались на гору, а клубок відкочувався і все меншав, танув на очах. «Ба-ба! Відступає страховисько!» Хлопець пришпорив гнідих, вони пішли сміливіше, ось-ось розчавлять кудлате. Санько, не пам’ятаючи себе, злетів з коня, одним стрибком догнав втікача, з розмаху вдарив пужалном. Воно, кругле й колюче, хрюкнуло, перекинулось і… затихло.

— Їжак! Їжа-а-ак! — захлинувся Санько відчайдушним криком. — А щоб ти згорів, мишолов проклятий! — і він ошаліло затанцював круг їжака, що смирно лежав на спині.

Понуривши голови, Оська й Стриж здивовано розглядали маленьку сіру тварюку: «Фр-р! Оце такий шмаркач?! І сто потів зігнав з поважних коней! Ай-я-яй, де ваші очі!»

Алюром летів Санько через поле, до грудей притискав картуз, бовть-бовть — бовтався їжак у картузі, шаруділи хрущі під пахвою, якийсь нахаба гудів за вухом і його протяжне «у-у-у!» нагадувало той страхітливий голос, що до смерті налякав Санька. Та зараз ніби розступилася ніч, щезли кудись примари і знов молочно-спокійні стали жита, обрій чистий, блідо-голубий, за розірваним мостом червоним вічком блимав, кликав до себе вогник. «Хлопці картоплю печуть!» Санько усміхнувся, коней пустив у галоп, він смакував, він уже бачив, як регочуть хлопці з його чудернацької пригоди.

Він був ще малий, Санько, ї не знав, яку силу зборов цієї ночі, — страх, той самий страх, що не одного заводив у драглисті мочарі.

— Ух, і погода, — сказав Гарба.

— Н-да, вуркаганська ніч, — озвався Клим Басаман. — Дай закурить, Гарбо! Очі злипаються…

Здавалось, вони їхали по ріллі. Під ними рілля, над ними рілля, ніде ані вогника, ані найменшого просвіту — грязюка й тягуча темінь.

Такі ночі бувають лише напровесні. З курганів і териконів лускою злізли сніги, земля розкисла, стала чорна й масна, як мазут. Ще звечора степ затягло хмаровинням, і все довкруг наче захлинулося багнюкою. «Ух, і погода! — бурчав Гарба. — Ну просто віхтем заткнуло зіньки. Не те що коней, віжок у руках не видно». Скрипів холодний дощ, колеса чавкали в багні, але й скрип дощу, і порипування підводи, і голоси мужиків глухнули у вологій пітьмі.

Продармійці їхали добру годину, коли не більше. Де вони зараз, далеко чи близько від Айдару, ніхто не міг би сказати: дорога незнайома і така сліпища — цигаркою в рота не вцілиш. Брати Басамани, Клим та Кузьма, лежали бочком на соломі, майже впритул носом до носа. Так зручніше було курити, по-циганському — одну самокрутку на двох. Затягувався Клим — передавав Кузьмі, а той, затягнувшись, — братові. Смоктали економно, так щоб не слинити «бичка», вогник прикривали від дощу. І між затяжками про щось говорили. Гарба не чув, про що. Гарба сидів у передку, правив ледачими ревкомівськими кіньми. Та, власне, хіба можна керувати кіньми при такій несусвітній погоді? Він давно попустив віжки: хай ідуть сухоребрі, куди йдуть. Краще не смикати їх, бо тільки зіб’єш з дороги. Кінь — це, брат, розумна тварина, нюхом відчуває, де наїжджена колія. Тим більше, якщо ця колія веде до волосної контори, де можна поживитися реквізованим фуражем.

У шпаркій темноті важко було збагнути, де ти сидиш, де твої ноги, куди тебе котить. Одно відчуваєш: щось під тобою хитке, воно трясеться, то раптом підноситься вгору, то провалюється в яму, то кидає тебе на борт, то пригинає до днища. І тільки по цьому вгадуєш, що візок все-таки їде, долає горбки й водориї, що під ним земля, а не якась порожнеча.