Віктор Близнець - Древляни

І мати стала немовби іншою. За що б не бралася — мила посуд, розпалювала плитку, — вона подовгу замислювалась. Сяде на стілець — і щось згадує (і забуто лежать на колінах її розслаблені руки, а вона то хмуриться, то нараз усміхнено зводить брови. І знову похмурніє…) Цілу годину сидить, заглиблена у себе. Ніколи Сашко не бачив на її обличчі такої напруженої зосередженості, як зараз, такої складної роботи мислі. Видно, щось непросте обдумувала вона й вирішувала для себе.

А потім… знову повіяло в душу холодом.

Вирвався з-за хати крик, плач, дитячий вереск — як і тоді, коли Бойчуків везли на розстріл. Виявилось, що в сусідів радість і горе водночас: з етапу повернулась Тоня і тут же, слідом за нею, принесли похоронну на їхнього батька, на Арсена Бойчука. Та й радість була щербата — Тоня повернулась напівжива. Весною по воді гнали їх пішки в Німеччину, вона застудилась, а коли наші війська оточили німців і звільнили каторжних, Тоня геть занемогла і вже в гарячці брела назад через скреслі річки, по воді, по страшному болоті. Доповзла додому і впала. Мати не встигла й поплакати над дочкою, бо принесли похоронну. І, виявляється, похоронна блукала десь аж два роки, з фронтом ходила на схід і повернулась назад, і в ній повідомлялося, що червоноармієць Арсен Бойчук убитий у перший день війни на західному кордоні і що місце поховання його невідоме.

З цим папірцем у руках Бойчучка й стала на погребищі, заголосила, показуючи похоронну Єві і всьому селу:

— Ой людоньки!.. Ой людоньки!.. Що ж це воно робиться!.. Та ми ж його ждали, та ми ж тліли душею, та ми ж усі очі продивились за ним! — Вона голосила з моторошним надривом, похитуючись сюди й туди, як над могилою, а Катька смикала матір за пелену і ревла, не знаючи чого.

Єва прийшла від сусідів зчорніла. Сіла за стіл, підперла голову руками й принишкла. Довго сиділа нерухомо, і наче дим чи туман снував у її пригаслих очах. Вона про щось думала. Але задума її була інша — холодна й жорсткувата. Нарешті вона озвалась:

— Ой дурна, ой дурна жінка… Стільки перемучилась, перестраждала, дочку свою до білої гарячки довела, ну й що? Хіба йому легше від того, мертвому? — І Єва згадала, як приходив до Бойчучки свататись Павло Кучугура, не біда, що підстаркуватий, зате пічник, ремесло таке, що знають і цінують людину скрізь; він не віддав би сім'ї на поталу. Єва хитала головою і повторювала: «Подумать тільки… з першого дня вбитий, з першого дня війни… а вона ждала». І стояв їй перед очима цей світ, такий хисткий і непевний, де все обривалось, пливло, щезало, де треба було хапатись за будь-що, аби не впасти, аби втриматись хоч над краєм берега.

Потім Єва зняла рушник з портрета. Сказала Сашкові: запилився рушник, треба сполоснути, а тоді знову повісить.

Усе повторилось. І дощ, і вітер за вікном, і протяги, що шастали долівкою, і чиясь мокра постать у темряві. І навіть шепотіння. Спочатку зляканий шепіт, потім тихіший, примирливий і зовсім лагідний.

Гриня… (У Сашка морозна хвиля пробігла по грудях: Невже після всього, що було, що сталось у світі — німці, фронт, батько, — невже й після цього Гриня?

Сашко згадав старого солдата, його слова: не пиши! «Ні, — сказав Сашко. — Напишу. Як же далі мовчати?»

На бруствері окопу сиділа група саперів. Випала коротка перерва після сильного артнальоту фашистів. Німці били з правого берега Дністра, із закритих позицій, їх важко було дістати, — вдалося тільки знищити кулеметне гніздо, розташоване ближче, на прибережному схилі. Ущух артналіт, і сапери вилізли із сховищ на сонце — погрітися й покурити.

Стояла весна у розповні. Тепла сонна млість огортала тіло, протряхала земля, парували вирви й колії, налиті вщерть каламутною водою. І наче для контрасту, над чорною землею, поораною бомбами й снарядами, вставали білі-білі хмари, чисті, сліпучо-яскраві. Вони облягали по обрію високе зеленкувате небо.

Сапери мовчки курили. Дим ішов не тільки від цигарок. Здавалося, диміли і їхні шинелі, заляпані глиною й мокрим супіском. Видно, що були сьогодні і втрати — бійці понуро дивились на річку, де стелився легкий туман і де виступали з-під берега перші палі й бруси, які їм довелося ставити під вогнем. Зрідка, і то неохоче, хто-небудь косував оком на пологий пагорб, що темнів над водою; там стриміла обчухрана снарядом сосна, і під нею виднівся свіжий горбик землі й забиті в землю три диктові таблички. То була плата за кілька паль і брусів.

В інтервалі між артнальотами рознесли по окопах свіжу пошту. Саперам дістався один косинець, потертий і заяложений. На ньому, як видно, загрубілою рукою було старанно надряпано: «Солдатське — безплатне», а далі номер військової частини і прізвище. Оскільки лист адресувався вбитому (що лежав під одною із трьох табличок), сапери прочитали домашнє послання гуртом і вголос.